Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю точнісінько так.
— Не дам я свого телефону розбирати!
— Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити!
І почав лагодити. Копирсався, копирсався — і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало.
— Ну, що тепер робити? — запитую я.
— Знаєш, — каже Мишко, — ходімо до крамниці, де купили, може, там полагодять.
Пішли ми до іграшкової крамниці, але там телефонів не лагодили і навіть не знали, де лагодять. Цілий день ми ходили засмучені. Раптом Мишко придумав:
—
— Як — по телеграфу?
— Дуже просто: крапка, тире. Адже дзвоник діє! Короткий дзвінок — крапка, а довгий — тире. Вивчимо азбуку Морзе і будемо перемовлятися!
Дістали ми азбуку Морзе і ну вчити: «А» — крапка, тире; «Б» — тире, три крапки; «В» — крапка, два тире… Вивчили всю азбуку і стали перемовлятися. Спочатку у нас виходило повільно, а потім ми навчилися, як справжні телеграфісти: «тринь-тринь-тринь!» — і все зрозуміло. Це навіть цікавіше, ніж простий телефон. Тільки це тривало недовго. Якось дзвоню Мишкові вранці, а він не відповідає. «Ну, — думаю, — спить ще». Подзвонив пізніше — знову не відповідає. Пішов до нього і стукаю в двері. Мишко відчинив і каже:
— Ти чого в двері тарабаниш? Не бачиш, чи що?
І показує на дверях ґудзика.
— Що це? — питаю.
— Ґудзик.
— Який?
— Електричний. У нас тепер електричний дзвоник є, так що можеш дзвонити.
— Де ти взяв?
— Сам зробив.
— З чого?
— З телефону.
— Як з телефону?
— Дуже просто. Дзвоника з телефону видер, ґудзика — теж. І батарею з телефону вийняв. Була іграшка — стала річ!
— Яке ж ти мав право телефона розбирати? — кажу я.
— Яке право! Я свого телефона розібрав. Твого ж не чіпав.
— Але ж наш телефон спільний! Коли б я знав, що ти поламаєш, то й не купував би з тобою! Навіщо мені телефон, коли розмовляти ні з ким!
— А навіщо нам розмовляти? Адже недалеко живемо, можна й так прийти поговорити.
— Я з тобою і розмовляти після цього не хочу!
Розгнівався я на нього і три дні з ним не розмовляв. З нудьги і я свого телефона розібрав і зробив з нього електричний дзвоник. Тільки не так, як у Мишка. Я все акуратно обладнав. Батарею поставив коло дверей на поличці, від неї по стіні дрота протягнув до електричного дзвоника й ґудзика. А ґудзик до дверей гарненько гвинтиками пригвинтив, щоб він не теліпався на одному цвяхові, як у Мишка. Навіть тато й мама похвалили мене за те, що я зробив таку корисну річ у домівці.
Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер також електричний дзвоник є.
Підходжу до дверей, дзвоню… Натискував ґудзика, натискував — ніхто не відчиняє. «Може, дзвоник зіпсувався?» — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я запитую:
— Що ж дзвоник, не діє?
— Не діє.
— Чому?
— Та я батарею розібрав.
— Навіщо?
— Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.
— Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника?
— Нічого, — зітхнув він, — якось буду!
Пішов я додому, а сам думаю: «Чому Мишко такий незугарний? Навіщо він усе ламає?!»
Увечері ліг я спати і довго не міг заснути, все пригадував: як у нас був телефон і як з нього вийшов електричний дзвоник. Потім я почав думати про електрику, як вона утворюється в батареї і з чого. Всі давно вже спали, а я все думав про це і ніяк не міг заснути. Тоді я підвівся, засвітив лампу, зняв з полиці батарею і розламав її. В батареї виявилась якась рідина, а в ній мокла чорна паличка, загорнута в ганчірочку. Я зрозумів, що електрика утворювалася з цієї рідини. Потім ліг у постіль і швидко заснув.
БЕНГАЛЬСЬКІ ВОГНІ
Скільки клопоту у нас із Мишком було перед Новим роком! Ми вже давно готувалися до свята: клеїли паперові ланцюжки на ялинку, вирізували прапорці, лаштували різні ялинкові прикраси. Все було б добре, але тут Мишко дістав десь книгу «Цікава хімія» і вичитав у ній, як зробити самому бенгальські вогні.
З цього й розпочався гармидер! Цілісінькими днями Мишко товк у ступі сірку та цукор, стругав алюмінієві ошурки й підпалював суміш на пробу. По всьому будинкові йшов дим і смерділо задушливими газами. Сусіди сердились, а ніяких бенгальських вогнів не виходило.
Та Мишко не журився. Він навіть покликав до себе на ялинку багатьох хлопців із нашого класу й хвастався, що в нього будуть бенгальські вогні.
— Вони знаєте які! — казав Мишко. — Вони виблискують, як срібло, і розсипаються на всі боки вогненними бризками.
Я кажу Мишкові:
— Що ж ти наробив? Покликав хлопців, а ніяких бенгальських вогнів не буде.
— Чому не буде? Буде! Ще багато часу. Все встигну зробити.
Напередодні Нового року він приходить до мене й каже:
— Слухай, час нам по ялинки їхати, а. то залишимося ми на свята без ялинок.
— Сьогодні вже пізно, — відповів я. — Завтра поїдемо.
— Так завтра ж ялинку прикрашати треба.
— Нічого, — кажу я. — Прикрашати треба ввечері, а ми поїдемо вдень, відразу ж після школи.
Ми з Мишко уже давно домовились поїхати по ялинки в Горєлкіно, де ми жили в тітки Наталки на дачі. Тітчин Наталчин чоловік працював лісником і ще влітку сказав, щоб ми приїжджали до нього в ліс по ялинки. Я навіть заздалегідь ублагав маму, щоб вона дозволила мені поїхати в ліс.
Наступного дня я приходжу до Мишка по обіді, а він сидить і товче бенгальські вогні в ступі.
— Що ж ти, — кажу, — не міг раніше зробити? Їхати час, а ти вовтузишся!
— Та я робив і раніше, тільки, мабуть, мало сірки клав. Вони сичать, димлять, а горіти не горять.
— Ну й кинь, однаково нічого не вийде.
— Ні, тепер, мабуть, вийде. Треба тільки більше сірки класти. Дай-но мені алюмінієву каструлю, он на підвіконні.
— Де ж каструля? Тут тільки сковорідка, — кажу я.