Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Гарне у тебе прізвище, — сказала Серафима Андріївна, записуючи ім'я та прізвище Славка Огонькова в зошит. — А де ж ти живеш?
Замість того щоб сказати, що він живе на Дем'яновськіїй, будинок 10, квартира 16, Толя сказав, що живе на Ломоносовській, будинок 14, квартира 31, тобто знову-таки дав адресу не свою, а цього самого Славка Огонькова.
Згодом Толя і сам не міг пояснити, навіщо він збрехав. Очевидно, він пригадав у цю мить, як ніхто йому не повірив у будинкоуправлінні, коли він казав правду, ну, а якщо ніхто не вірить, то чого ж йому старатися! До
Таким чином, Толя діяв точно, як той хлопчик, про якого чув у будинкоуправлінні. Якби він не чув про цього хлопчика, йому б і на думку не спало називатися чужим ім'ям і давати чужу адресу, та оскільки він чув, йому тут же й спало все це на думку.
— Ломоносовська вулиця — це не близько, — сказала Серафима Андріївна. — У вас вдома є телефон?
У Толі вдома телефону не було, але він пригадав, що на квартирі у Славка телефон був, і тому сказав, що телефон є.
— А який номер? — запитала Серафима Андріївна.
— Номер, номер… — забурмотів Толя, щосили зморщуючи лоба. — Номера не пам'ятаю.
— Як це ти свого номера телефону не пам'ятаєш? — усміхнулася Серафима Андріївна. — Видно, так злякався, коли під машину потрапив, що й номер забув. Ну, нічого, я зараз подивлюсь у довіднику.
— А навіщо ви хочете по телефону дзвонити? — злякано спитав Толя.
— Треба ж сказати твоїй мамі, щоб прийшла по тебе. Я б сама відвела тебе додому, але мені не можна відлучитися з роботи.
— Ніби я сам не знайду дороги додому! — сказав Толя. — Навіщо мене ще відводити?
— Ні, голубчику, тебе самого я не можу відпустити. Що як ти знову потрапиш під машину!
Серафима Андріївна стала гортати телефонну книгу.
— Ось, — оказала вона, відшукавши потрібну сторінку. — Огоньков, Ломоносовська вулиця, будинок чотирнадцять, квартира тридцять один.
Вона простягнула руку до телефонного апарата, зняла трубку і стала набирати номер. Толя з тривогою стежив за її діями і чекав, що з усього цього вийде. Єдина його надія була на те, що у Славка не буде нікого вдома. Проте надія ця виявилася марною. За півхвилини Серафима Андріївна вже розмовляла зі Славковою мамою.
— Алло! Це громадянка Огонькова? — кричала вона в трубку. — До вас говорять із лікарні. Вам треба прийти по сина. Так, так, по сина, по Славка… Що з ним?.. Та з ним нічого. Він лежить тут… Та ви не хвилюйтеся. З ним нічого, слово честі, нічого… Ну, а лежить тому, що йому протиправцевий укол зробили… Протиправцевий… Так… Для чого укол?.. Ну, ви ж знаєте, що при пораненні завжди належить укол проти правця робити… Та ні! Яке поранення! Хто вам каже про поранення? Його зовсім не поранено… Та не поранено, кажуть вам! Просто подряпина. Заживе до вечора… Та я не обдурюю вас, слово честі, я кажу правду. Подряпина! Абсолютно ніякого поранення… Що?.. Подряпина від чого? Ну, потрапив під машину, тобто не потрапив під машину, а його збило, тобто не збило, що це я кажу, він сам упав, а машини навіть близько не було, слово честі… Та ні, що ви таке вигадуєте! Я те заспокоюю вас. Він живий, славо честі,
Серафима Андріївна поклала трубку й усміхнувшись сказала Толі:
— Ну от, як вдало все вийшло. Зараз твоя мама буде тут.
Почувши цю новину, Толя вмить зіскочив з ліжка, але Серафима Андріївна поклала його знову.
— А ти лежи. Навіщо ж уставати? Після уколу завжди полежати треба. Мама прийде, разом додому підете.
Толя лежав і намагався уявити собі, як він буде виплутуватись, коли Славкова мама прийде і побачить його замість Славка.
«Може, признатися Серафимі Андріївні, що я зовсім не Славко?» — думав Толя.
Проте він ніяк не міг наважитися признатись, а тоді Серафима Андріївна вийшла з кімнати, і її довго не було. Побачивши, що вона не повертається, Толя вирішив, що найкраще тепер буде — це втекти звідси. Він уже уявляв собі, як Серафима Андріївна і Славкова мама ввійдуть до кімнати і, побачивши, що його нема, стануть шукати по всій лікарні; Славкова мама, звичайно, злякається ще дужче, але врешті-решт вона все-таки повернеться додому, побачить Славка і заспокоїться.
Продумавши все це, Толя підвівся на ліжку і вже спустив ноги вниз, щоб зіскочити на підлогу, та в цей час двері відчинились, і до кімнати ввійшла Серафима Андріївна, а за нею Славкова мама. Обличчя в неї було бліде і стривожене.
— Ну, от бачите, — сказала Серафима Андріївна. — Він живий і цілком здоровий і навіть сміється.
Толя сидів на ліжку й дурнувато всміхався, дивлячись на Славкову маму.
— Де ж мій син? — запитала Славкова мама, обводячи кімнату розгубленим поглядом і ніби не помічаючи Толі.
— Та ось же, — весело сказала Серафима Андріївна, махнувши рукою в бік Толі. — Невже не впізнали свого сина?
— Де мій син? — глухо повторила Славкова мама. — Толю, де Славко?
— Не знаю, — пробурмотів Толя.
— Ви ж разом були у Євгенка Зайцева. Куди ви від нього пішли? Толю, не приховуй від мене нічого!
— Та який він Толя? Він Славко, — сказала Серафима Андріївна.
— Хто Славко? — здивувалася Славкова мама.
— Та він же. Хто ж іще?
— Слухайте, що все це означає? Ви скажете нарешті, де мій син?
— Та хіба Славко не ваш син?
— Славко мій син, але ж це не Славко, а Толя! Толя Клюквін, розумієте? Скільки разів повторювати вам! Я, здається, збожеволію!
— Чого ж ти сказав мені, що тебе звуть Славко Огоньков? — накинулася Серафима Андріївна на Толю. — Ви мені, громадянко, вибачте, але я не винна. Він мені сказав, що він Огоньков, я і подзвонила вам. Ти навіщо сказав, що ти Огоньков, коли ти зовсім не Огоньков? Ти що, не сповна розуму такі жарти вигадувати? Чи ти, може, злякався, коли під машину потрапив? Ви його не звинувачуйте, громадянко, певно, він од переляку не те, що треба, сказав. Це буває.
— Та хіба я звинувачую? Я нікого не звинувачую. Я лише хочу дізнатися, де мій син?