Щоденник Миколки Синицина

Носов Николай Николаевич

— Громадяночко, звідки ж я можу знати, де ваш син? Хіба ви не бачите, що вашого сина у нас нема?

— Виходить, він не потрапив під машину?

— Напевне, ще не потрапив, — розвела руками Серафима Андріївна. — Думаю, що, коли б потрапив, його б до нас привезли.

— Слухай, Толю, — звернулася Славкова мама до Толі. — Ти мені скажи тільки, коли ви із Славком пішли сьогодні від Євгенка?

— А хіба я був сьогодні у Євгенка? — запитав Толя.

— А хіба ні? Мені здалося сьогодні вранці, що ти теж до

Євгенка пішов.

— Та я пішов, але дійти не дійшов. Я не потрапив до нього, бо сюди ось потрапив.

— То, може, Славко і зараз у Євгенка сидить? Ти не пам'ятаєш Євгенкового телефону?

— Ні.

— Ну, телефон можна з телефонної книги дізнатися, — сказала Серафима Андріївна.

Вона швидко розшукала в телефонній книзі телефон Євгенка Зайцева. Славкова мама негайно ж подзвонила, і виявилося, що Славко був там. Поговоривши з Славком і звелівши йому повертатися додому, вона заспокоїлась і попросила Серафиму Андріївну дати їй трошки валер'янових крапель. Серафима Андріївна накапала їй валер'янки в скляночку і сказала:

— Тепер треба було б подзвонити Толиній мамі, щоб прийшла по нього.

— Ні, ні, — сказала Славкова мама. — Не треба Толиній мамі дзвонити, а то ви її на смерть перелякаєте.

— Що ви! Навіщо ж я лякатиму? Вже я знаю, як треба.

— Ні, я краще сама відведу Толю додому. Та у них, до речі, і телефону нема.

Славкова мама взяла Толю за руку і, попрощавшись з Серафимою Андріївною, вийшла на вулицю.

— Як же так сталося, що ти в лікарню потрапив? — запитала вона.

Толя став розповідати по черзі, як пішов уранці до Славка, але повернувся назад, бо йому кішка перебігла дорогу, тому він запізнився і не застав Славка вдома; як пішов потім до Євгенка, але по дорозі став кататися на велосипеді і впав у ящик для сміття, потім грав з дітлахами у волейбол, розбив м'ячем вікно, потрапив до рук злій бабці, яка потягла його в міліцію, а він од неї вирвався й побіг через дорогу, і його мало не задавив автомобіль, після чого його відвезли в лікарню і зробили укол проти правця. Славкова мама не могла стримати на обличчі усмішки, слухаючи все це неймовірне оповідання.

Потім вона сказала:

— Яка ж ти дивна людина! Ну, скажи, будь ласка, що було б, коли б ти не звернув уваги на те, що тобі кішка перебігла дорогу, а пішов би спокійно собі далі?

— Та що було б?.. Нічого, напевне, й не було б, — відповів Толя. — Я застав би вдома Славка, ми грали б з ним вдома в шахи, і я не пішов би до Євгенка, не розбив би вікна, не втік би від бабці і не потрапив би під машину.

— От бачиш! Це все через те, що ти людина забобонна і віриш у всілякі дурниці.

— А це що — забобони?

— Не знаєш, що таке забобони? — усміхнулася Славкова мама. — Постараюсь тобі пояснити. Ти, напевне, знаєш, що колись людина була ще дуже дикою, неосвіченою, не вміла правильно мислити,

не розуміла багато чого з того, що відбувалося. Коли було затемнення сонця, людина, не вміючи пояснити це несподіване явище, лякалась і уявляла, що воно віщує якесь лихо, а коли їй раптово перебігала дорогу кішка чи інша тварина, вона думала, що це теж віщує якусь невдачу. Так з'явились численні забобони, а забобонами вони названі тому, що виникли ще до того, як людина навчилася правильно користуватися своїм розумом.

— То краще б їх назвати не забобонами, а добобонами, — сказав Толя.

— Ну, це вже однаково — «за» чи «до», — сказала Славкова мама. — Прийнято говорити «забобони». Ну от. Ми з тобою чудово знаємо, що під час сонячного затемнення Місяць заступає Сонце, і це не може віщувати нічого поганого. Що ж може трапитися з людиною поганого, коли їй перебіжить дорогу кішка?

— Ну, що може трапитись? Напевне, нічого, — відповів Толя. — Людина ходить сама по собі, а кішка бігає сама по собі.

— От бачиш, ти це розумієш, — сказала Славкова мама. — Погано буде лише тоді, коли людина через якусь дурницю, щось на зразок кішки, робитиме не те, що повинна. Уяви собі, що у тебе є друг. І ось твій друг потрапив у біду. Ти поспішаєш йому на допомогу, але саме в цю мить тобі перебігає дорогу кішка. Що ти зробиш? Повернешся і підеш назад, замість того щоб виручати друга?

— Ні, я виручатиму друга.

— Правильно! Людина завжди повинна робити те, що їй наказує обов'язок, а не те, що наказує їй віра в кішку чи в іншу якусь нісенітницю. Ти ось ішов уранці до Славка, бо обіцяв зустрітися з ним, отже, твій обов'язок був іти до нього, а ти через якусь нікчемну кішку став петляти вулицями і врешті-решт мало не потрапив під автомобіль.

Поки Славкова мама пояснювала все це Толі, вони дійшли до Ломоносовської вулиці. Побачивши, що вони опинилися біля Славкового будинку, Толя сказав:

— Не треба мене проводжати далі. Тепер я сам дорогу додому знайду.

— Ну, йди сам, — погодилася Славкова мама.

Толя звернув у Третій Каширський провулок і рушив до свого будинку. Він ішов і думав:

«От яка дурниця може вийти через усі ці забобони. І ще добре, що все добре закінчилось! Якби шофер вчасно не загальмував, усе закінчилося б значно гірше».

Несподівано його міркування урвала поява рудої напівсибірської кішки, яка вискочила з-за рогу будинку і, задерши хвоста трубою, швидко побігла через дорогу. Толя здригнувся від несподіванки і зупинився як укопаний.

«От уже як не пощастить зранку, то цілий день не щаститиме! — з прикрістю подумав він. — Що тепер чинити? Якщо піти в обхід, то знову якась дурниця трапиться: або в ящик для сміття звалишся, або цеглина на голову впаде. Так і повік додому не дійдеш!»

Він нерішуче подивився довкола і сказав сам собі: