Semper tiro

Франко Иван Яковлевич

ГОВОРИТЬ ДУ­РЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...

Говорить ду­рень в серці своїм: "Єсть бог і есть він бо­гом моїм! Його я в серці своїм чую, В ньому я днюю, з ним но­чую. Він бе­ре­же ме­не, мов ма­ти, Що я роб­лю, він му­сить зна­ти, Що я роб­лю і що го­во­рю; Він в моїх ра­до­щах і в го­рю, Він в моїх ду­мах, в моїх мріях І в моїх жа­ло­щах, надіях. На нього я пок­лав надію І все, що дію, з ним я дію; Що мов­лю, в ньому ко­ре­ниться, Всіх моїх мис­лей він кри­ни­ця; І кож­дий відрух сер­ця мо­го Почався в нім і йде до нього. Мене він лю­бить, як ди­ти­ну, Пильнує, тішить без упи­ну, І всі діла мої но­тує, І шлях мій до ме­ти прос­тує. Він світ соз­дав, і сон­це, й зорі, Завісив

зем­лю у прос­торі, Накрив її не­бес пок­ро­вом - Одним ли­ше всев­лад­ним сло­вом Своїм "Да бу­дет" все­мо­гу­чим, Немов до­щу по­то­ком рву­чим. Він скрізь на морі і на суші Создав у за­ро­доч­ках душі, Життя розсіяв незлічен­не - А все для се­бе і для ме­не. О, він ступ­не­во йшов, вправ­ляв­ся, Шість день до цілі наб­ли­жав­ся, Поки соз­дав най­ви­щу про­бу - Мене - він на свою по­до­бу. Він дав мені весь світ у вла­ду; З йо­го любві я не відпа­ду, А навіть як згрішу, раб грішний, То він ка­рать ме­не не спішний: Хоч як грізнеє пе­ре­сер­дя, Ще більше в нього ми­ло­сер­дя. Щоб згла­ди­лась моя про­ви­на, Він дав за ме­не сво­го си­на; І щоб мої мо­гутні кри­ла Не зу­пи­ня­ла, не гніти­ла Важка ма­терії інертність, Він дав душі моїй безс­мертність, Дав за­по­ру­ку без­по­хиб­ну, Що як ум­ру, то не за­гиб­ну, Що смерть моя - не скін фа­тальний, А вхід до раю тріумфальний. Єсть бог, я чую се, я знаю, Його у власнім серці маю, Його у тво­риві я ба­чу, В своїй йо­го зна­ход­жу вда­чу: Він в моїй совісті го­во­рить І мною ни­щить, мною тво­рить, Що я ска­жу, він "ні" не ска­же, І що я зв'яжу, він те зв'яже. Я часть йо­го; де часть, там цілість. Я твір йо­го, і твор­ця вмілість Його творіння ви­яв­ляє: Його дух з ме­не про­мов­ляє, Його мисль в моїм слові чу­ти: Я єсьм, то­му й він му­сить бу­ти. Я в нім жию, і з ним я вічний, Як син, як склад­ник ор­ганічний, Як тон із гар­монійним строєм", - Говорить ду­рень в серці своїм.

ІЗ КНИ­ГИ КА­АФ

У СНІ ЗНАЙ­ШОВ Я ДИВ­НУЮ ДО­ЛИ­НУ...

У сні знай­шов я див­ную до­ли­ну. Було так яс­но, ти­хо, лег­ко в ній, Що ба­чи­лоь мені: не йду, а ли­ну. Сміялася в пиш­ноті вес­няній Природа, па­хо­ща­ми вся об­ли­та, І скрізь співав пта­шок нез­ри­мих рій. Сріблом на збоч­чях хви­лю­вав лан жи­та, Верхом шумів-гудів відвічний ліс, Внизу бу­ла ве­лич­на тай­на скри­та. Внизу був луг, і з нього вітер ніс Такі розкішні па­хощі, що гру­ди Аж шир­ша­ли і дух у тілі ріс. А йшли ті па­хощі з квіток, що всю­ди Росли - бар­висті, див­них форм, яких, Мабуть, ніко­ли не пле­ка­ли лю­ди. Хиляючись до тих квіток пал­ких, Я чув, що й спів со­лод­кий з них ви­хо­дить, Мов пас­ма тонів ніжних і м'яких. Між тих квіток дівчат ба­га­то хо­дить, Всі в біло­му, в вінках і скин­дяч­ках, І од­на од­ну все за ру­ку во­дить. У всіх ма­ленькі ко­ши­ки в ру­ках, І кож­ду квітку пильно ог­ля­да­ють, Пестять і підли­ва­ють на гряд­ках. Не рвуть квіток співу­чих, та зри­ва­ють Із кож­дої рос­тин­ки по лист­ку І бе­реж­но у ко­ши­ки скла­да­ють. І, ба­ча­чи за­ба­ву їх та­ку, Я мо­вив: "На­що ті лист­ки, дівча­та? На лік, на стра­ву їх рве­те яку?" І мо­ви­ла од­на: "Рве­мо для свя­та. І не на лік, бо для здо­ро­вих се; І не на стра­ву - си­та на­ша ха­та. А хто до уст лис­ток сей за­не­се, І розг­ри­зе, і сок йо­го скуш­тує, У то­го сер­це розкішшю стря­се; У то­го смілість ду­шу нап­рос­тує, У то­го радість очі про­яс­нить, Турботи всі розвіє й пош­ма­тує. Твій сум, твою зневіру хоч на мить Прогонить він; ти ста­неш мов ди­ти­на, Всю суть свою ти му­сиш відмінить. Всім лю­бий ти, хоч круг­лий си­ро­ти­на, І лю­биш всіх, щас­ли­вий в тій любві. Кааф у нас зо­веться та рос­ти­на". Пішли. Та йдуть і мов­лять інші дві: "А ти не рад листків тих скуш­ту­ва­ти І за­нес­ти їх там, своїй верстві? Чи все в вас має лютість па­ну­ва­ти, Зневага до людст­ва, по­гор­да й їдь?" І ки­нувсь я лист­ки ті дивні рва­ти, Ось вам пу­чок їх. На­те та гризіть!

ПОЕТЕ, ТЯМ, НА ШЛЯ­ХУ ЖИТТЬОВО­МУ...

Поете, тям, на шля­ху життьово­му Тобі пер­ли­ни-щас­тя не знай­ти, Ні за­хис­ту від бурі, злив і гро­му, Поете, тям, заз­на­ти маєш ти Всіх мук бут­тя, всіх болів і уни­жень, Заким дійдеш до світлої ме­ти. Поете, тям: лиш в сфері мрій, при­вид­жень, Ілюзій і оман твій рай цвіте, А геній твій - то міць су­гестій, збли­жень. Пророцький дар у те­бе лиш на те, Щоб іншим край обіця­ний вка­зав ти, А сам не вхо­див у жит­ло свя­те. І сер­це чу­леє на те лиш взяв ти, Щоб кож­до­му в день скорбі пільгу ніс, І в горі сло­во теп­леє ска­зав ти. Та з влас­ним го­рем крий­ся в тем­ний ліс! Ніхто до те­бе не прос­тяг­не ру­ку І не от­ре твоїх кри­ва­вих сліз. Та не міркуй, що ро­дивсь ти на му­ку, Бо й роз­кошів най­ви­щих маєш часть, У творчій силі щас­тя за­по­ру­ку. Усе, чо­го в тобі сей світ не дасть, Знайдеш в душі своїй ясніше, кра­ще: Найвищу прав­ду і най­більшу власть. Ото й ми­най все тем­не, не­пу­тя­ще, Весь злуд­ний блиск, тріумфи хвильові, Все підле, са­мо­люб­не і про­па­ще. І бе­ре­жи на своїй го­лові Вінок незв'ялий чис­то­ти, і лас­ки, І прос­то­ти, мов квіти польові. У мас­ка­рад жит­тя іди без мас­ки, На тор­жи­ще цинізмів і на­руг Виходь з ліхтар­нею з ста­рої каз­ки: В ній щез­не тіло, по­явиться дух, Прозора ста­не явищ тем­на ма­са. І будь ти лю­дям не суд­дя, а друг. І дзер­ка­ло, й об­но­ва, Gu­ar­da e pas­sa [3] .

3

3 - По­ди­вись і ми­най (італ).

ОПІВНІЧ. ГЛУ­ХО. ЗИМ­НО. ВІТЕР ВИЄ..

Опівніч. Глу­хо. Зим­но. Вітер виє. Я змерз. І ви­па­ло з хо­лод­них пальців Перо. І мо­зок стом­ле­ний відмо­вив Вже пос­лу­ху. В душі гли­бо­ка пав­за. Ні дум­ка, ні чут­тя, ні біль - ніщо В ній не во­ру­шиться. Зав­мер­ло все, Немов гни­лий ста­вок в гу­ща­вині, Якого тем­ну во­ду не во­ру­шить Вітровий по­дих. Але цить! Се що? Чи втоп­ле­ни­ки з бо­лот­но­го дна Встають і з хвиль во­ню­чих прос­тя­га­ють Опухлії, зе­ле­ну­ваті ру­ки? І го­лос чу­ти, зойк, ри­дан­ня, стогін - Не дійсний го­лос, але щось да­ле­ке, Слабе, мар­не, тінь го­ло­су, зітхан­ня, Чутне лиш сер­цю, та яке ж бо­лю­че, Яке бо­лю­че!.. "Тату! Та­ту! Та­ту! Се ми, твої нев­род­женії діти! Се ми, твої не­виспівані співи, Передчасом утоп­лені в баг­нюці! О, глянь на нас! О, прос­тяг­ни нам ру­ку! Поклич до світла нас! Пок­лич до сон­ця! Там ве­се­ло - не­хай ми тут не чах­нем! Там гар­но так - хай тут не гниєм!" Не вий­де­те на світло, не­бо­жа­та! Не ви­вес­ти вже вас мені до сон­ця! Я сам оце ле­жу у темній ямі, Я сам гнию тут, до землі при­би­тий, А з ди­ким ре­го­том по моїй груді Тупоче, б'є моя ли­хая до­ля!

ЯКБИ ТИ ЗНАВ, ЯК МНО­ГО ВА­ЖИТЬ СЛО­ВО...

Якби ти знав, як мно­го ва­жить сло­во, Одно сер­деч­не, теп­леє слівце! Глибокі ра­ни сер­ця як чу­до­во Вигоює - як­би ти знав оце! Ти, пев­но б, по­уз бо­лю і роз­пу­ки, Заціпивши ус­та, без­мов­но не ми­нав, Ти сіяв би сло­ва потіхи і при­ну­ки, Мов теп­лий дощ на спраглі ни­ви й лу­ки, - Якби ти знав! Якби ти знав, які гли­бокі чи­нить ра­ни Одно сер­ди­те, згірднеє слівце, Як чисті душі кри­вить, і по­га­нить, І троїть на весь вік, - як­би ти знав оце! Ти б злість свою, не­на­че пса гризько­го, У най­темніший кут душі заг­нав, Потіх не ма­ючи та співчут­тя пал­ко­го, Ти б хоч до­ко­ром не ра­нив ніко­го, - Якби ти знав! Якби ти знав, як мно­го го­ря криється У мас­ках ра­дості, бай­ду­жості і тьми, Як мно­го лиць, за дня ве­се­лих, миється До по­душ­ки го­рю­чи­ми слізьми! Ти б зір свій на­ост­рив лю­бов'ю І в морі сліз нез­ри­мих по­ри­нав, Їх гіркість влас­ною зми­вав би кров'ю І зро­зумів весь жах в людсько­му без­го­лов'ї, Якби ти знав! Якби ти знав! Та се знан­ня пре­давнє Відчути тре­ба, сер­цем зро­зуміть. Що тем­не для ума, для сер­ця яс­не й яв­не… І іншим би тобі вка­зав­ся світ. Ти б сер­цем ріс. Між бур жит­тя й три­во­ги Була б нес­хит­на, яс­на путь твоя. Як той, що в бу­рю йшов по гри­вах хвиль роз­ло­гих, Так ти б мов­ляв до всіх пла­чу­чих, скорб­них, вбо­гих: "Не бійте­ся! Се я!"