Серце Всесвіту
Шрифт:
В сотий раз повторювала ці слова Шура. Савенко не відповідав.
Давно вже Огнєв склав всюдихід, вдвох з Шурою вони перевезли частину запасів на ракету, а їхній товариш не з’являвся.
Дівчина кілька разів поривалася йти на пошуки. Вона благально дивилася на командира, умовляла його. Та Огнєв був невблаганний.
— Не можна, Шуро. Зрозумій же. Ти заблукаєш. Ми ще зачекаємо. Може, він за лінією обрію… тому й не долинають радіохвилі…
— Ви заспокоюєте мене, капітане!
— І себе, дівчинко… Тримайтесь. Ще попереду багато незгод.
Шура знову схилялася над пультом передавача, печально, вперто повторювала через кожні п’ять хвилин:
— Андрію! Ми викликаємо тебе. Андрію, чи чуєш ти нас?
В ЇЇ голосі звучали біль, надія і ще щось… Огнєв довго прислухався до інтонацій дівочого голосу, знову й знову ловив себе на думці: чому його так цікавить це «щось»? Що ж воно таке, невидиме, але реальне, що непоборно струмить з душі дівчини? Він згадав прощання в кораблі перед катастрофічним гальмуванням. Він тоді відкрив Шурі свою таємницю… Сказав… або майже сказав, що любить її… Вона перебила, не захотіла слухати! Чому?
Може, не слід було випускати йому з глибин душі таємне почуття? Навіть перед лицем смерті? Понести його в небуття разом з чистою пам’яттю дружини і двох любих синів! Справді, занадто велика різниця… Відлюдкуватий, сивий космонавт, напоєний гіркотою життя, і сповнена пристрасті, пошуків і сумнівів двадцятилітня дівчина. Ні, не треба було тих слів… Як він не міг догадатися, що іншому звучатимуть ніжні слова, іншому буде дарований неповторний погляд… і почуття… Ось, воно чується в кожному слові Шури, в кожному її зітханні:
— Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…
Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…
Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зоряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.
— Шуро…
— Я слухаю, капітане…
Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.
— Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..
Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказала:
— Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Безмовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..
— Кого, Шуро?
Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:
— Андрія…
— Ви… любите його?..
— Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівайтесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..
Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав:
— Де ваша мужність, Шуро? Більше віри… дівчинко…
Став поряд з нею, поглянув за ілюмінатор. Помовчав кілька хвилин і вів далі зовсім іншим — теплим, задушевним голосом:
— Я розумію тебе. У мене теж таке враження, ніби я викинутий зоряним прибоєм… на пустинний острів… Це почуття древня тьма душі, спадщина тварини… містичний жах перед невідомим. Але ж ми люди Шуро… Нас мільярди. Для нас нема ні часу, ні простору… ні відстані… Є тільки етапи… важкі етапи шляху… які кожен проходить в самотині… ради всіх. Треба вірити, Шуро! Ось погляньте, сходить наша Земля…
Дівчина стрепенулась, припала до ілюмінатора.
Низько на обрії загорілася між скелями невелика зелена зірочка. її промінь дивним теплим відблиском спалахнув у очах Шури. По щоці покотилася срібна крапля сльози.
— Наша Земля, — прошепотіла вона. — Єдина… Як болить серце за тобою…
Огнєв мовчав, думав. В серці зникало відчуття безодні простору, безконечності часу. Теплий вогник планети ввійшов у душу, відновив спокій, впевненість, силу. Від зеленої зірочки линув океан любові, надії, віри. Ні, одинокою не буде людина в найвіддаленіших просторах. Відчай, приреченість — тільки на мить! Хай мороком оповив нас Космос, хай гнітить тиша, холод, невідомість — вперед! Тільки вперед…
Огнєв поглянув на хронометр. У Андрія кисню ще тільки на три години, йому треба повертатися.
Невже що-небудь сталося? Може, він потрапив у прірву?
Командир поглянув на Шуру. Вона очікувала його слова.
— Вже не можна ждати, Шуро… Треба діяти. Спробуйте викликати ще раз. Будемо чекати двадцять хвилин. Якщо ні — я піду на розвідку…
Шура сіла до пульта. Включила передавач. І раптом прислухалася, насторожилася.
Ракета відчутно похитнулася. Знову. Ще раз.
Командир занепокоєно поглянув на ілюмінатор, ввімкнув екран зовнішнього огляду. Навколо ракети нічого не було. Та ось знову на неї натисла невидима сила, захитала. По рівнині прокотився чорний вихор. Він вбирав в себе пил, крутив його тонкою лійкою, розвіював у пустоті простору.
— Вихор без атмосфери? Що це значить? — скрикнула вражена дівчина.
— Дивне явище, — сказав занепокоєно командир. — Це може бути вакуумний вихор… дехто з учених передбачав це…