Серце Всесвіту
Шрифт:
Ось заплющилися очі, захиталася постать. Руки почали западати в тіло, зникли, потім істота зменшилася, ввібрала всередину голову і незабаром перетворилася в кулю.
— Ніколи не чекав такого! — прошепотів Андрій. — Чари якісь!
— Соколов попереджав, — озвався Огнєв. — Життя має безмежні прояви…
— Так які ж вони — кулясті чи такі, як ми?
— Може, ніякі…
— Що ти маєш на увазі?
— Побачимо, — загадково відповів командир. — Нашу форму куля прийняла по бажанню… побачивши нас. А це що?..
Куля стала напівпрозорою На її поверхні попливли тіні, спіралі, хвилясті лінії. Потім з’явилися рухливі картини. Серед зоряного неба величний диск Сатурна. Космічний корабель в просторі. Падіння на скелі Мімаса. Вибух. І три фіолетові кулі на білій блискучій рівнині. Вони пливуть над нею, добираються до скель. Вгору летить невеликий диск, кружляє над супутником. Пролітає гостроноса ракета Землі. Диск приєднується до неї, зникає в зоряній безодні…
— Тепер все ясно! Вони летіли до Сатурна, — сказав Андрій.
— Тихо. Дивися далі…
На поверхні кулі продовжувалася дивна розповідь. Три істоти лежали непорушно в заглибині між скелями. Потім з’явилися схематичні лінії. Від тіл істот попливли в простір хвилі. Обсяг куль зменшувався.
— Витрата енергії, — прошепотів Огнєв.
Одна з куль приєдналася до середньої. Хвилі енергії вливалися тепер з тіла в тіло, зберігаючи потенцію середньої істоти, в той час як перша катастрофічно зменшувалася. Через деякий час таким же чином стала діяти третя куля.
Космонавти розчулено перезирнулися.
— Дві передали своє життя третій, — промовив Огнєв. — Це чудові істоти…
Раптом ритм показу став стрімко наростати. З’явилися людські постаті. Космонавти впізнали самих себе. Вони наблизилися до кулі, разом з нею попрямували до ракети. Ракета полетіла до Енцелада. Потім куля з’явилася в просторі, від неї простяглася лінія до Сатурна.
— Все ясно, — зітхнув Андрій. — Пропонує летіти на Енцелад. Там у них пункт, який я бачив. Потім вони повідомлять на Сатурн. Але як же ми її дотягнемо до ракети?
Куля мовби зрозуміла слова людини. Вона піднялася на кілька сантиметрів над ґрунтом, заколихалася, тихо попливла в отвір.
— До ракети! — наказав Огнєв. — Якнайскоріше…
Вони двадцятиметровими стрибками помчали вперед. Рядом, не відстаючи від них, пливла у просторі фіолетова примарна куля…
СТРАШНА ЖЕРТВА
Куля лежала в широкому кріслі штурмана. Вона знову була непорушною, ніби витратила під час спілкування з людьми весь запас енергії. Огнев і Савченко поглянули на крісло, потім один на одного. Все було зрозуміло без слів. Наступило найстрашніше. Летіти назад можна було лише двом. Або люди без кулі… або хтось один з нею. Наступила довга пауза. Чи говорила вона про сумніви,
Першим озвався Огнєв. Він рішуче сказав:
— Ми розуміємо один одного. Є тільки один шлях. Я залишаюсь тут. Лети на Енцелад, там одвезеш на всюдиході цю істоту в їхнє підземелля…
— А ти? — похмуро запитав Андрій.
— Я буду ждати… доки ти вернешся за мною…
— Ми витратимо майже все пальне… Доки я його добуду, минуть сотні годин. А в тебе кисню максимум на сорок годин… Отже…
— Отже, іншого виходу нема.
— Є, Іване, — важко сказав Андрій. — На Мімасі залишусь я.
— Ти забув, що я командир!
Савенко м’яко усміхнувся, похитав головою.
— Тут наказ не підходить, друже. Не перебивай мене. Ти забув, що попереду важкий і небезпечний політ до Землі. Твій досвід важливіший, ніж моє життя…
— Друже… я один. А тебе чекає мати на Землі… Шура, нарешті…
— Не треба про це, — сумно сказав Андрій. — Я вирішив, капітане.
В цей час почувся сигнал виклику, потім голос Шури. Пролунали тривожні, схвильовані слова:
— Черговий виклик, друзі! Де ви? Чому не відповідали на попередні виклики?
Огнєв хутко включив передачу, почав говорити. Слова його звучали різко, напружено:
— Ми чуємо тебе, Шуро. Все відбулося гаразд. Знайшли живу істоту. Зовсім неземної форми. Будемо стартувати.
— О, капітане! — радісно скрикнула дівчина. — Яке щастя!..
— Ні, нещастя, — перебив її командир. — Хтось з нас залишиться на Мімасі. Ти розумієш, що це значить?
Тиша. І далеке зітхання, ніби з іншого світу:
— Я розумію…
— Я наказав Андрію летіти. Він відмовляється. Але наш колектив — три людини. Я прошу вас, Шуро… підтримайте мене. Подумайте, дівчинко…
Не чути відповіді. Тільки важкий подих, ніби зітхання Всесвіту. Нарешті, печальний голос:
— Ти вирішив, Андрійку?
— Так, Шуро…
— Ти не жалкуєш?..
— Ні, кохана…
— Шуро! — болісно скрикнув командир.
Мовчання.
— Шуро! Чому ви мовчите?
— Хвилина скінчилася, капітане, — суворо прозвучала відповідь.
СМЕРТЬ АНДРІЯ
Всюдихід зупинився біля прозорої стіни, де Андрій вперше опускався в підземелля. Фіолетова куля, що під час польоту була інертною, непорушною, тепер жваво заворушилася. На ній виникли рухливі картини: Огнєв пізнав в одній з постатей себе. Він повертався на всюдиході до ракети. В чому річ? Дивна істота пропонує їхати Назад? Значить, вони прощаються? Чи, може, куля бажає сказати щось інше?