Шалено багаті азійці

Copyright © 2013 by Kevin Kwan

О. Татаренко, пер. з англ., 2020

1 М. Ч. – скорочення від Мам Чао, титулу, що надається онукам короля Таїланду Рами V (1853–1910) і є найнижчим класом з усіх королівських. Англійською це звання перекладається як «ясновельможний». Як і багато інших членів розгалуженої королівської родини Таїланду, частину року вони проводять у Швейцарії.

2 М. Р. – скорочення від Мам Раджавонз, титулу, який отримують діти чоловічої половини Мам Чао. Англійською це звання перекладається як «благородний». Усі три сини Кетрін Янг та принца Таксіна одружені з тайками високого походження. Оскільки імена їхніх дружин є неймовірно довгими та невимовними для тих, хто не розмовляє тайською, а також не мають великого значення для цієї історії, ми їх не враховуватимемо.

3 Але є батьком принаймні однієї позашлюбної дитини, що народилася від якоїсь малайки (вона наразі живе в розкішному помешканні в Беверлі-Гіллз).

4 От що трапляється, коли обличчя підтягують в Аргентині.

5 Подумує втекти до Маніли зі своєю дорогоцінною нянькою, щоб узяти участь у світовому чемпіонаті з караоке.

6 За чутками, акторка мильних опер Гонконгу – та сама дівчина в рудій перуці з «Впади до ніг мого тигра, сховай свого дракона-ІІ». (Перероблена назва відомого китайського проєкту «Тигр, що крадеться, дракон, що ховається».– Прим. пер.)

7 Її знамениті плітки поширюються швидше за новини від ВВС.

8 Але, на жаль, успадкувала зовнішність за материнською лінією родини – Чоу.

9 У 1980-х за багато мільйонів розпродав своє майно в Сінгапурі й переїхав на Гаваї, але постійно рюмсає, що сьогодні міг би стати мільярдером, «якби зачекав ще кілька років».

Ніколас Янг впав на перше-ліпше сидіння у фоє готелю. Хлопчина був виснажений шістнадцятигодинним перельотом із Сінгапуру, поїздкою потягом з аеропорту «Гітроу» та вештанням просоченими дощем вулицями. Його кузина Астрід Леонг стоїчно тремтіла поряд: усе через те, що її мати Фелісіті, його «дай гу чей» [1] , або ж «старша тітка», проголосила, що буде гріхом наймати таксі, щоб їхати якісь дев’ять кварталів, і примусила всіх іти пішки аж від самої станції метро «Пікаділлі».

Хтось інший, побачивши цю сцену, роздивився б незвичайно стриманого восьмирічного хлопчика й тоненьку, майже прозору дівчинку, яка тихенько сиділа в куточку. Але Реджиналд Ормсбі з-за свого столу, звідки відкривався вид на вестибюль, роздивився лише двох китайських дитинчат, які своїми промоклими наскрізь пальтами саме заплямовували канапи з дамастовою обивкою. А потім видовище стало ще страшнішим: неподалік від дітей виникли три китаянки, несамовито промокаючи одяг паперовими серветками, підліток почав шалено ковзати через увесь вестибюль, а його кросівки залишали доріжки бруду на чорно-білій, викладеній шаховим візерунком, мармуровій підлозі.

Ормсбі кинувся з бельетажу сходами вниз: він знав, що зможе набагато рішучіше за клерків за стійкою рецепції дати цим іноземкам відсіч.

– Доброго вечора, я генеральний менеджер. Чим можу допомогти? – повільно вимовив він, надто ретельно промовляючи кожне слово.

– Так, доброго вечора, у нас заброньований номер,– відповіла жінка бездоганною англійською.

Ормсбі здивовано витріщився на неї:

– На яке ім’я?

– Елінор Янг із родиною.

Ормсбі застиг на місці. Він упізнав це прізвище, і саме тому, що компанія Янгів дійсно замовляла люкс «Ланкастер». Але хто б міг уявити, що ця «Елінор Янг» виявиться китаянкою, та як у бога вона взагалі тут опинилася? Можливо, «Дорчестер» або «Ріц» пустили б до себе такий табір, але це ж «Карлторп», яким володіє родина Карлторпів-Кавендіш-Горів ще від часів правління Георга IV [2] і який був улаштований без винятків як приватний клуб для родин, про які пишуть «Дебреттс» або «Готський альманах» [3] . Ормсбі роздумливо подивився на забризканих вуличним брудом жінок і наскрізь промоклих дітей. Тут на вихідні зупинилася маркіза вдова Акфілд, і він не міг навіть уявити, що саме вона подумає щодо цього наброду, коли завтра вранці побачить їх за сніданком. Він швидко прийняв рішення.

– Мені надзвичайно шкода, але, здається, на ваше ім’я броні немає.

– Ви впевнені? – здивовано перепитала Елінор.

– Цілком,– напружено посміхнувся Ормсбі.

Фелісіті Янг підійшла до невістки і стала перед реєстраційною стійкою.

– Щось трапилося? – нетерпляче запитала вона. Зараз їй понад усе на світі хотілося потрапити до свого номеру та висушити волосся.

– Аламак [4] ,– зітхнула Елінор,– вони не можуть знайти наше бронювання.

– Як це? Можливо, ти замовила номер на якесь інше ім’я? – припустила Фелісіті.

– Ні, лах. Навіщо я б так робила? Я завжди бронюю номери на своє ім’я,– роздратовано відповіла Елінор. Чому це Фелісіті завжди вважає, що вона десь помилилася? Вона знов повернулася до менеджера.– Сер, чи не могли б ви перевірити ще раз? Я підтвердила бронювання лише два дні тому. За нами повинні були залишити ваш найбільший номер.

– Так, я знаю, що ви замовляли люкс «Ланкастер», але не можу ніде побачити вашого імені,– знову повторив Ормсбі.

– Перепрошую, але якщо ви знаєте, що ми бронювали люкс «Ланкастер», то чому нас не вселяють до нашого номеру? – нічого не розуміючи, запитала Фелісіті.

Чорт забирай! Ормсбі вилаяв себе за обмовку.

– Ні-ні, ви не так зрозуміли. Я мав на увазі – знаю, що ви вважаєте, що замовляли люкс «Ланкастер», але жодних записів щодо цього знайти не можу.– Він на мить відвернувся, удавши, що нишпорить в інших паперах.

Фелісіті перехилилася через відполіровану дубову стійку та підтягла до себе книгу бронювань у шкіряній обкладинці і почала гортати сторінки.

– Дивіться! Ось тут написано: «Місіс Елінор Янг – люкс "Ланкастер", чотири ночі». Ви хіба цього не бачили?

– Мадам! Це ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ! – люто відрізав Ормсбі, чим перелякав двох молодших клерків, які зніяковіло подивилися на свого менеджера.

Фелісіті придивилася до цього лисуватого чоловіка з червоним обличчям – і раптом дуже чітко зрозуміла, що саме коїться. Із подібним неповажним глузуванням вона не стикалася, адже її дитинство минало в останні дні життя колоніального Сінгапуру, тож вважала, що такий відвертий расизм давно припинив існування.