Шалено багаті азійці

Кван Кевин

ҐоПЛ: Розумний хлопець. Тож ми сьогодні зустрінемось?

Я: Сьогодні саме вчасно. Нік буде зайнятий, допомагатиме нареченому.

ҐоПЛ: Він що, весільний організатор? ЛОЛ! Зустріньмося опівдні @ твоєму вестибюлі?

Я: Ідеально. Не можу дочекатися, коли ми зустрінемось!!!

ҐоПЛ: ХОХО. Обіймаю.

Рівно опівдні Ґо

Пейк Лін підіймалася широкими сходами готелю «Кінгсфорд», і щойно вона опинилась у головному вестибюлі, усі голови повернулись у її бік. Маючи широкий ніс, кругле обличчя та злегка прищурені очі, вона не володіла буйною вродою від природи, проте належала до дівчат, які по-справжньому розуміють, як по максимуму використати те, що є у них в арсеналі. У неї в арсеналі були розкішне тіло й упевненість у виборі найефектнішого для певного випадку вбрання. Сьогодні на ній була дуже коротка біла пряма сукня, що спокусливо натякала на форми дівчини, та золотаві сандалії-«гладіатори» з численними ремінцями. Її довге чорне волосся було стягнуте в тугий високий кінський хвіст, а сонячні окуляри в золотавій оправі міцно сиділи на голові замість пов’язки на волосся. На мочках вух сяяли сережки-цвяхи із трикаратними діамантами, а на зап’ястку – масивний золотий годинник із діамантами. На довершення образу з плеча Пейк Лін недбало звисала торбинка із золотавої сітки. Вигляд у неї був такий, немов вона прямувала в пляжний клуб у Сен-Тропе.

– Пейк Лін! – вигукнула Рейчел, кидаючись до неї із обіймами.

Пейк Лін голосно завищала, і подруги міцно обнялись.

– Поглянь-но! Ти маєш приголомшливий вигляд! – захоплено промовила Рейчел і лише потім представила Ніка.

– Приємно познайомитися,– вимовила Пейк Лін на диво голосним як для її мініатюрної статури голосом. Вона швидко окинула Ніка поглядом.– Тож, зрештою, лише місцевий хлопець спромігся нарешті витягти її сюди.

– Радий догодити,– відгукнувся Нік.

– Я знаю, що сьогодні ти за організатора

весілля, але коли я отримаю резюме на тебе із ЦРУ? Тобі краще пообіцяти, що ми скоро побачимось,– сказала Пейк Лін.

– Обіцяю,– розсміявся Нік і поцілував Рейчел на прощання. Щойно він відійшов досить далеко, щоб її не почути, Пейк Лін повернулася до Рейчел, піднявши брови:

– Що тобі сказати, він красунчик. Недивно, що йому вдалося примусити тебе відірватися від роботи й хоча б раз у житті поїхати кудись у відпустку.

Рейчел у відповідь лише хихикнула.

– Справді, ти не маєш права привласнювати представника рідкісного виду! Такий високий, таке тіло, а цей акцент – зазвичай сінгапурські хлопці, що розмовляють із шикарним англійським акцентом, занадто претензійні, але він наче з ним народився.

Коли вони йшли довгими сходами, висланими червоною доріжкою, Рейчел запитала:

– Куди підемо на ланч?

– Мої батьки запрошують тебе до нас додому. Їм так не терпиться з тобою познайомитися, що, здається, тобі доведеться уподобати дещо з традиційних домашніх страв.

– Звучить чудово! Але якщо я знайомитимусь із твоїми батьками, варто перевдягтися? – спитала Рейчел. На ній була біла бавовняна блузка та широкі штани кольору хакі.

– Ні, все добре. Мої батьки не переймаються через умовності, до того ж вони знають, що ти подорожуєш.

Біля входу на них чекав здоровенний металево-золотавий БМВ із тонованими вікнами. Водій швидко зіскочив із місця й відчинив дівчатам двері. Коли автомобіль виїхав із території готелю і повернув на вулицю зі жвавим рухом, Пейк Лін почала показувати Рейчел пам’ятки.

– Це знаменита Орчард-роуд, центр туризму. Наша версія П’ятої авеню.

– Це П’ята авеню на стероїдах… Ніколи не бачила стільки бутиків та торгівельних центрів, щоб вони тяглися, наскільки сягає око!

Конец ознакомительного фрагмента.