Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)
Шрифт:
– Знаєш, коли я була менша, то мріяла стати садівником і розводити квіти. Я й зараз дуже люблю квіти.
Люда згадала про квіти, які їй приніс Грицько, і розказала про свої сьогоднішні пригоди. Марко з цікавістю вислухав її розповідь про Знайду.
– Розумієш, – сказала, нарешті, дівчина, – вона трохи чудна, дуже небалакуча й надто бідно одягнена, а це в наш час навіть якось незручно… Але одяг залежить не від неї… Зате вираз її обличчя і ті кілька слів, які вона сказала, свідчать, по-моєму, про те, що
– Я бачив її лише кілька разів, та й то здалека. Інспектор не пускає її з дому, а до нього теж рідко хто ходить. Його не люблять, хоча він дуже давно живе на острові. Особливо дошкуляє він усім своїми інструкціями та розпорядженнями. Завжди возить їх з собою і завжди знаходить причіпки. Він зліший, ніж його Розбій. Про дівчинку завжди каже «дефективна, боюсь, щоб біди кому не наробила».
– Знаєш, її зацікавили мої сандалі, ото мені й спало на думку… коли б у Лузанах купити й подарувати їй такі.
В цей час збори закінчилися, і рибалки розходились. На берег першим прийшов Левко, він побачив Марка та Люду і жартівливо спитав, чому це в них побачення на такому видному місці.
– А ми тут про твою хрещеницю розмовляємо, – відказав Марко.
В Соколиному іноді жартома називали Знайду Левковою хрещеницею, згадуючи, як він турбувався за врятування людей з «Дельфіна». Левко один час починав цікавитися врятованою дівчиною, але вона перший рік не ходила й не розмовляла, а лайливий інспектор кого завгодно міг віднадити від своєї хати.
Люді довелося розповісти вдруге про свою зустріч та розмову із Знайдою. Тепер вона робила це ще з більшим запалом, коли говорила про її одяг та про заборону Ковальчука підпускати будь-кого до хати.
– Теж мільйонер, – презирливо сказав Левко. – Боїться, пограбують. Спеціально з-за моря бандити для цього приїдуть… То, кажеш, вона у лахмітті?
– На ній все ціле, але це просто два зшиті мішки, в яких прорізано діри для голови і для рук.
– Ну й гадина! – пробурмотів Левко.
Люда повторила свою пропозицію – подарувати Знайді сандалі. Марко підтримав її.
– Сандалі? – перепитав моторист. – Обов'язково. І не тільки сандалі, я їй усе привезу. Завтра в Лузанах усі крамниці переверну. Нехай Яків Степанович спробує не дозволити подарунок хрещениці зробити. А там ще перевіримо, чи справді вона така дефективна, як він розказує, чи це він її такою зробив.
Почулася важка хода шкіпера. Він ішов спиною до місяця, і поперед нього сунулась тінь.
– Ей, команда, – весело загукав Стах. – Давай корабель! Швидше пару розводь, рушаємо!
Юнга і моторист розпрощалися з Людою та умовилися наступного разу разом одвідати Знайду.
Дівчина повернулась додому. У великій кімнаті батько сидів за столом, схилившись над широким блокнотом. Гасова лампа освітлювала перед ним хліб, порізану шматочками кефаль і високий глечик з кислим молоком. Він, очевидно, до вечері ще не брався. Весь зосередився над якимись обчисленнями. Між пальцями лівої руки диміла цигарка. Дочка діловито підійшла до нього, вихопила ту цигарку й викинула у відчинене вікно. Батько здригнувся, сердито глянув на неї і сказав спокійним тоном:
– Вибач, але будь обережна. Тут цигарка може наробити пожежі.
Люда підійшла до вікна, глянула, куди впала цигарка, і відповіла:
– Ні, пожежі не буде, але де твоє слово, дане лікареві, що ти не куритимеш протягом місяця? І чому ти не вечеряєш? Ти ж зобов'язався лягати на Лебединому острові не пізніше дванадцятої.
– Зараз без п'яти дванадцять, – сказав професор, – а головне, я тільки що остаточно спростив свою формулу. Вона стала прозоро-ясною, як чиста вода.
XI. Дівчинка із свічкою
Того самого вечора в інспекторовому будинку десь опівночі, при світлі великої гасової лампи, Ковальчук та його гість пили чай. Знайда сиділа куняючи в кутку. Вона послала фотографові ліжко, а тепер наливала чай або подавала їжу на стіл, коли їй наказували. Ковальчук розповідав про рибальські справи, скаржився на нудне й одноманітне життя на острові. Анч, пихкаючи цигаркою, спокійно, не дуже уважно слухав. Часом він зиркав на дівчинку, наче ждучи, коли вона забереться звідси. Нарешті спитав:
– А чому дівчинка не йде спати? Вона ж ось-ось захропе.
– Ага… – Ковальчук перевів очі на свою вихованку. – Та й справді… Знайдо, йди спати.
Дівчинка вийшла в маленьку комірчину за стіною, де стояв короткий тапчан, на якому вона спала. В комірчині вікон не було, і дівчинка засвітила свічку. Вона постелила подерту ряднину, кинула подушку, напхану морською травою, і почала роздягатися. Лише вкрилася другим рядном і хотіла погасити свічку, коли розмова, що долітала крізь дощану стіну, привернула її увагу. На обличчі, освітленому свічкою, з'явилася настороженість. Дівчинка повернула голову і майже притулилась одним вухом до стіни. Хитливе полум'я свічки коливало тіні на стіні і відбивалося в очах Знайди. Вона добре чула розмову в сусідній кімнаті.
– Я нічого подібного… не знаю, – хрипів голос Ковальчука.
– Можливо, – чувся другий, іронічний голос, – можливо, це помилка, але, – голос став металічно твердим, – може, ви пізнаєте людину на цій фотографії?
На півхвилини запанувала мовчанка.
– Фотографію цю, – продовжував Анч, – зроблено 1918 року, гляньте – ось.
Знайда почула, як хтось скочив на ноги і впав стілець.
– Заспокойтесь, пане бунчужний! – наказом продзвенів той самий металічний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.