Шлях Абая
Шрифт:
Єрбол подумав і заперечливо похитав головою. Нова злива насмішок упала на Какитая.
Тоді Какитай кинувся по допомогу до Баймагамбета.
— Подумай, що вони кажуть, Баке! — зарепетував він дзвінким голосом що було сили.— Твої вуха багато чули, нема слова, якого б ти не знав! Скажи свій вирок!
Баймагамбет із звичною прямотою, рішуче відповів:
— Ти помиляється, Какитай. Ні в казках, ні в піснях не зустрічав я такої дурниці. Нема такого слова — «шон».
Усі знову загомоніли, сподіваючись, що запальний Какитай зчепиться з Баймагамбетом. Але цього разу юнак не став сперечатися, хоч своєї поразки
— Гаразд, Какитай не з тих, що падають із сідла від першого удару! — вигукнув він.— Нехай розсудить Абай-ага. Скачіть за мною, добачимо ще, які ви мудреці! — І, стьобнувши коня, помчав уперед.
Поки друзі наздоганяли його, Какитай, підскакавши до Абая, вже розповів йому про суперечку. Певно, про слово «шон» тут щось знали: Кокпай, посміхаючись, перезирнувся з Абаєм. У серці юнака спалахнула надія. І справді, тільки-но інші під’їхали до них, Абай звернувся до Єрбола і Баймагамбета.
— Виходить, ви обидва стали на бік Магаша і наполягали, щоб Какитай здався? — спитав він, посміхаючись.
— Я випробуваний суддя,— жартома відповів Єрбол.— Не тільки Какитая — тебе самого моя справедливість спонукала здаватись. Згадай-но, Абай!
— Примусити здатися неважко. Набагато важче — справедливо розсудити. Що ти скажеш, коли правда все-таки на боці Какитая?
І судді, й обвинувачі, що вже святкували перемогу, здивовано глянули один на одного. Єрбол і Баймагамбет невпевнено почали заперечувати Абаєві, але Магаш і Акилбай, перебиваючи їх, вражено гукнули:
— Що ви сказали, тату?
— Ви кажете, є слово «шон»?
— Так, Какитай має рацію,— повторив Абай.— У казахів є слово «шон». Є навіть і таке ім’я. В роду Суюндик, як дві високі гори, височіли брати Шон і Торайгир. Обидва були навдивовижу красномовні, їх крилаті слова відомі всьому Середньому Жузові. Мабуть, слово «шон» прийшло до нас від киргизів. Воно часто зустрічається у старовинних піснях, у розповідях про славетних батирів роду Уйсун. Як бачите, Какитай утер вам носа. Всі ви незмірно вдоволені собою, серед вас він найскромніший, навіть акином себе не насмілиться називати. А на ділі саме він і виявився справжнім поетом, що володіє багатством мови. «Шон» означає «могутній», «достойний». Какитай і про себе сказав, як про достойного, і вас шпигонув, холодних і змерзлих. Він просто переміг вас! От що я скажу вам, самовпевнені акини Магаш і Акилбай! — Абай лукаво глянув на синів.
Вислухавши цю лагідну одповідь, всі щиро розсміялися — і переможець Какитай, і переможені поети, і осоромлені судді.
Вершники рушили далі, пробираючись у густих заростях осоки, що вже поблякла по-осінньому. Трохи збоку завиднівся невисокий пагорок. Абай, який їхав попереду, мовчки повернув коня до нього. Побачивши його задумливість, принишкли й інші. В цілковитій тиші вершники виїхали за Абаєм на пагорок, на вершині якого були два старі могильні насипи, що майже зрівнялися з землею. Молодь запитливо ззирнулася: ніхто не знав, чию пам’ять бережуть ці давні кургани. Абай спинив коня.
Обхопивши долонею свою красиву, не дуже густу бороду, в якій уже пробивалася сивина, Абай мовчки дивився на кургани. Часом він мружив очі, і сітка дрібних зморщок — ознака прожитого часу — проступала біля скронь чіткіше; часом він зовсім заплющував очі, заглиблений в думи про давно минулі дні, свідками яких були ці осілі кургани. Молодь, спинившись осторонь,
Нарешті Абай, не обертаючись, підняв руку і подав жигітам знак наблизитися. Вершники рушили коней. Коли завмер кінський тупіт і всі спинилися біля Абая, він заговорив тихо і повільно, немовби вголос роздумуючи:
— Ось уже всоте похмура осінь змінювала над цими могилами благодатне літо… Ціле століття дивляться ці кургани на вируюче навколо них життя нових поколінь. Страшну таємницю зберігають вони в собі. І щоразу, коли я проїжджаю мимо, я почуваю себе боржником… Мій обов’язок перед ними — обов’язок поета… Тут поховані жигіт і дівчина. Жигіта звали Кебек, дівчину — Єнлік…— Абай підвів голову, заговорив голосніше. Тепер він говорив, звертаючись до молоді: — Жорстокий родовий звичай примусив тих, хто жив у один час з ними, вбити їх обох. Убити тільки за те, що вони покохали одне одного… Їх прив’язали до кінських хвостів і навскач волокли по цій землі, доки життя не залишило їхні тіла. Так звелів закон роду сто років тому. Так велить він карати й тепер, наприкінці дев’ятнадцятого століття. Страшний закон був і залишається путами для жигіта, зашморгом для дівчини…
Абай замовк. У поривах осіннього вітру, що хилив траву над могилами, юнакам вчувався жалібний, сумний наспів. Ковила й полин, погойдуючись, кивали головками, немов стверджуючи, що розповідь про трагедію, яка сталася тут давним-давно,— страшна правда. Абай вів далі:
— Гнані, як звірі, зацьковані, нещасні Єнлік і Кебек сховалися від переслідувань он там, у горах Орди. Тут народився у них син — плід щасливого кохання, якому судилося бути короткочасним. Їх знайшли й стратили. Хлопчика віднесли туди, на ту голу вершину, і покинули там. До самісінької ночі, доки був день, доки криваве сонце не сховалося за горами, плакало на каміннях ні в чому не винне немовля… Лише вночі замовк самотній дитячий голосок, що волав до черствих, жорстоких людей у черствому, жорстокому світі. Замовк назавжди.
Юнаки мимоволі випростались на сідлах, немов відсахнувшись від холоду, яким повіяло на них від цих давніх могил.
Першим зворушено заговорив Дармен:
— Абай-ага… Чия ж це злоба зважилася на такий вирок?
— Хто їх убив? — не витримав і Магаш.
— Хто примусив людей вчинити це? — вигукнув Какитай.
— Той, хто був тоді главою наших родів,— відповів Абай,— кого ми шануємо як аруаха — духа наших предків: Кенгірбай.
Абай вимовив ці слова повільно, допитливо глянувши на всіх. Почувши ім’я Кенгірбая, Іїїубар здригнувся і неспокійно глянув на Абая. Всі слухали в тяжкому мовчанні. Тільки Дармен не стримався.
— Кого ж ми шануємо — аруаха чи ката? — з гіркотою запитав він.
Абай подивився на нього явно схвально, але Шубар хмуро спинив юнака:
— Годі, Дармен, думай, що говориш…
— Минуло сто років, але аркан на шиї казахської дівчини затягнувся ще тугіше,— знову заговорив Абай, пильно вдивляючись у Дармена. І раптом урвав свою мову: в погляді юнака він побачив натхнення, що пробуджувалося. Дарменові очі горіли й іскрилися, мов у яструба, що сидів на його руці. Здавалося, молодий акин так само поривається летіти.