Шлях меча
Шрифт:
Я згадав минулий турнір. Зелень поля, на якому велося одночасно дві дюжини Бесід, захоплення святом і пронизливий вітер, підбадьорливі вигуки з трибун і сонячні зайчики, що ухиляються від Звитяжців… а відтак довго – пам’ять про турнір, суперечки про турнір, нетерпляче очікування наступного турніру…
І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин їзди від мого дому… зовсім поруч. Самотня кулька з тріснутої ґарди біля глинобитного дувала; і бурий запечений пил, у який лягали суворі списи Чиань…
Я зважував
Я зважував.
– Якщо зі страху перед незнайомою смертю ми відмовимося від звичного життя, – нарешті вимовив я, і вогонь у каміні притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприємностей. Але тоді тінь розумної обережності ляже на всіх Звитяжців, і ми почнемо потроху тьмяніти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у наші Бесіди вповзе недовіра, і настане день, коли мій випад перестане захоплювати Ґвеніля, а Махайра позаздрить Шешезові. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – вийду на турнірне поле в належний строк, навіть якщо буду на полі сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.
– Ти не будеш на полі сам, – тихо відгукнувся Ґвеніль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобі обіцяю.
Махайра весело заблищав, підморгуючи незвично серйозному й небагатослівному еспадонові.
– Герої, – мовив він. – Дурні герої. Або героїчні дурні. Доведеться мені, бідолашному розумникові, з’явитися на турнір. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але іншої ви мені не залишили.
– Ось і вони так сказали… – прошепотів Шешез. – Дивно…
– Хто? – запитав я. – Що сказали?
– Дитячий Учитель нашого роду… він сказав, що коли вирішувати доведеться Єдинорогові, турнір відбудеться. Немов передбачав…
– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?
Я чекав. І дочекався.
– Дзютте, – знехотя прошурхотів ятаган. – Дзютте Уламок.
– Блазень? – зачудувався Ґвеніль.
Цього разу Шешез промовчав.
Розділ 3
1
…І трибуни вибухнули вітальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звівся на стременах, закружляв божевільний смерч семи ліктів у поперечнику – і у свистючій воронці миготіли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багряні китиці з кінської шерсті…
– Піддай, Кване! – не витримав я. – Піддай!..
І Місячний Кван піддав. Жеребець, хриплячи, боком понісся по полю, дивом лавіруючи між укопаними дерев’яними стовпами – і падали мертві дерева без гілля й листя, біліючи косими зрізами, наїжачуючись вістрями зламів, верещащи, схлипуючи, тріскочучи… Смерч сповільнився, ставши тріпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повітрі осінні кисті – і ось уже спокійний
Не варто було мені, звичайно, запалюватися, та ще й підбадьорювати Квана ізвідси, з поля… Не до клинка. Мені зараз на інше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сімох майданчиках тривають Бесіди, на п’яти предмети рубають, далі Катакама-Ярі й Фрамея списові танці танцюють – а на якій трибуні найбільше Звитяжців зібралося?
На західній.
А чому?
А тому, що на третьому західному майданчику переможець в останній рубці після всього зустрінеться з Мейланьським Єдинорогом – зі мною, себто…
Ото й нічого мені на все поле бряжчати, ганьбитися!
А рубка чудова була!.. Троє зійшлися – Ґвеніль, еспадон мій непоступливий, їхня величність Шешез Абу-Салім і так далі (стежить він за мною, чи що? І через те й рубається, бач, як ніколи…) і гість один заїжджий, теж дворучний, як і Ґвен, ім’я його в цій метушні запитати забув.
Бачив я таких, ще у Веї бачив – там їх «Но-дачі» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачі побуде – мені його не титулувати, а так ж бо і меч він, і довгий, і для турнірного поля якраз… не образиться.
Ляльку, ясна річ, уся трійця легко розрубала, на півзмаху – а далі почалося! Хто на що здатен, а здатні вони нівроку… Шешезові, як завжди, грубе сукно на сталевий дріт у дюжину шарів намотують, гостеві циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Ґвеніль стовп крайній, що від Місячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.
Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шість! Ґвеніль на Шешеза покосився і своє коронне «волосся на воді» замовляє. Розсік, блиснув усмішливо й чекає. А ятаган по хустинці серпанковій полоснув – і не прорізав до кінця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, від турбот державних…
Я й озирнутися не встиг – Но-дачі клинком повів з боку в бік, повільно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на траві двічі по півбабці, і обидві половинки тихі такі, не дзижчать більше!
Дивлюсь я на Ґвеніля й на суперника його: напрочуд схожі вони! Обидва дворучні, обидва без піхов – таких здорованів навіть із-за плеча не витягнеш, вони ж довші від перехвату руки! – обидва у своїх Придатків на плечах розляглися, і вдача в обидвох, певно, одна за одної м’якша й приємніша!
Ось лише Ґвен двосічний і прямий, а гість однолезий і ледь-ледь вигнутий, наче не вирішив досі, яким йому бути. Ага, ще у Ґвеніля хрестовина здоровенна, а в Но-дачі недогризок якийсь овальний замість ґарди…
А так – наче в одній кузні родили!
І тут саме для мене «коров’ячу тушу» винесли й підвісили на потрійних ланцюгах. Це мішок шкіряний, і набитий він ізсередини різним металевим мотлохом дужче, ніж корова – кістьми. Зовсім трохи порожнього місця залишається, щоб протиснутися!