Шлях меча
Шрифт:
– Запрошуй, – змахнув рукою Фальґрим, зрадівши, що таку слизьку й хворобливу розмову нарешті перервано.
Як не дивно, я теж відчував полегшення. Хтось стверджував, що хворі люблять говорити про свої хвороби? Чи просто я – не хворий?.. А який я? Здоровий?!
Цього гінця я не пам’ятав, але одягався він точнісінько так само, як і будь-який ґулям еміра – святковий чекмінь із темно-синього сукна, підперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гінця, гостроносі ічиги на ногах… І неодмінний ятаган за поясом.
Та й ґулям був такий самий бородатий і чорнявий, із тим
– Великий емір Кабіра запрошує Фальґрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогодні ввечері відбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Саліма зі шляхетною пані Масако Тодзі.
Гонець відтарабанив усе завченою скоромовкою, відтак помітив мене – я відійшов до вікна, щойно він з’явився, – і квапливо продовжив:
– Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емір також запрошує на торжество. Посланий до вас ґулям не застав вас удома… – Він запнувся й несподівано закінчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!..
Я стримано кивнув.
Коли двері зачинилися за гінцем, відісланим на кухню, Фальґрим глянув у вікно, виявив за ним те ж, що і я – близький до завершення день – і перевів погляд на мене.
– То що, Чене Анкоре Вейський, ходімо нареченого з нареченою обзирати? Бо темніти незабаром почне. Може, хоч там розвієшся…
Я мовчки кивнув іще раз. Тактовні все ж у мене друзі…
4
Пишна суєта свята, на яке ми з Фальґримом трохи спізнилися, одразу ж закрутила мене, справді даючи можливість ненадовго забутися – і я з радістю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, сліпучими усмішками, поліруванням клинків і чаш із іскристим вином.
Я із щирою радістю вітав знайомих, намагаючись не звертати уваги на співчутливі погляди; кланявся дамам й розсипався компліментами; навіть жартував, я був майже веселий, метушня облич і вітань витиснула з голови важкі думки: чого не зміг домогтися хміль вина, домігся хміль свята.
Іноді мені здавалося, що все повернулося на круги свої, що все – як колись, і я сам – колишній чарівний і галантний Чен Анкор, душа товариства… і нічого не трапилося, немов і не було ніколи розрубаного тіла на кабірській вулиці, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падає на турнірне поле…
Не було!..
…Коли шум у залі раптово стих, я навіть не одразу зміркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихітним Сабіром Фучжаном, який умів напрочуд легко управлятися з величезним Місячним ножем Кван-до.
Озирнувшись, я зрозумів, що наближається кульмінація сьогоднішнього вечора. Гості вже встигли звільнити центр зали, у кутку розташувалися товсті зурначі зі своїми дудками й згорблений старець із п’ятиструнним чангом – і тепер у колі залишилися двоє.
Небіж еміра Кемаль аль-Монсор – міцний як на свій вік юнак – і його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзі.
І відблиски вогників безлічі свічок грали на бездоганно відполірованих лезах: вузькій і довгій алебарді-нагінаті в руках пані Масако і важкого ятагана – у руках Кемаля.
У руках…
Я подумки осмикнув
Нарешті вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.
А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.
Це було – Мистецтво.
Справжнє.
Двічі миготіло гнучке ратище, і мерехтливе лезо нагінати проходило впритул до шовкової Кемалевої каби; і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.
Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.
Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.
Як ми із Чин.
Раніше…
За моєю спиною хтось чемно кахикнув.
Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.
– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…
– Вибачте, великий еміре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно відповів я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.
Здається, я сказав це надміру сухо, а вичавити із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.
Емір ледь помітно поморщився.
– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…
– Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.
Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.
5
В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…
Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи свого часу.