Шмагія
Шрифт:
Дядько Мятлик упав на коліна.
– Твій борг у «орлянку» міняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..
– Тварюка! Без повідомлення! Я б…
– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у відчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, візьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега від Лиховісних Дурнів! Забий цвях у одвірок хліва, тричі окропи сечею теляти –
– Дякую, майстре чаклун! Удачі вам на тисячу років наперед! Зберігай вас Повзуча Благодать!
– Поспішай, Мятлику!
– Я миттю!
Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архіваріус із божевільною надією дивився на малефіка. У Мускулюса стислося серце. Він знав, про що його запитає ця людина. І не мав сили збрехати.
– Майстре чаклун… Ви знаєте, де моя дочка? Ви повинні знати…
Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очі згасли, – й архіваріус затнувся. Він усе зрозумів. Відвернувся, побрів геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслід. Від сорому в «столичної штучки» горіли вуха. Чаклун. Консультант лейб-маліфіціуму. Учень бойових магів трону. Нагнав страху на двійко простаків, а як до справи… Так, врятував життя парубійкові. Так, це не його профіль: шукати й рятувати. Так, «без відриву від основної роботи».
Геєна поглинь усі ці трикляті «так»!
Малефік змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмішку-маску:
– Що скажеш, отроче? Як тобі магія?
– Ха! Магія-шмагія… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так і я можу!
Нахаба! Навіть подякувати забув.
– Можеш? А чому ж за корча взявся?
– Ну… – зніяковів молодик. – Ваша правда. Не мій день сьогодні. Але ж ви – справжній чаклун! Малефік! Могли б їх…
Наступної миті Андреа лагідно схопив грубіяна за комір сорочки. Зі скрадливістю хижака зазирнув у вічі.
– А ти, мій юний друже, хотів, щоб я їх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцікавився він. Від цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ і полетіли світ за очі. – Магії йому, сучому синові, схотілося! Це люди, зрозумів? Лю-ди! Дурні, звичайно… Убивати їх за дурість? Псувати? Урочити?! Вони ж за дітей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магія-шмагія…
Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.
– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.
– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.
Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.
На тім березі Ляпуні, над водою,
Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…
Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!
Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!
Молодик ніяково порушив мовчанку:
– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.
– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!
Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:
– Або відлупцює…
Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…
Андреа знизав плечима й знову рушив далі.
Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.
– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…
Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…
Конец ознакомительного фрагмента.