«Шоа» у Львові

Наконечный Евгений

24

Під вечір останнього дня радянського панування у Львові нашу кам'яницю, як і будинки прилеглих кварталів, затягло чорним димом. Замітаючи за собою злочинні сліди, енкаведисти підпалили Бриґідки. Звідти напливав ядучий дим, у повітрі відчувався гар, заграва від пожежі виблискувала червоними вогнями в хмарах. Палали Бриґідки, палав навпроти статуї Богоматері найбільший львівський кінотеатр «Палас», палахкотіли інші будинки, горіли промислові склади на Городоцькій. Кривава заграва здіймалася над центром міста. На Янівській, на старих австрійських військових складах, раз у раз гриміли вибухи. Там у запалених складських приміщеннях розривалися боєприпаси.

Перелякані

мешканці збіглися до рятівної пивниці, щоб у критичний момент переходу фронту перебути у захистку. Сусіди готувалися провести в підвалі усю ніч. Проте, звичайно, людська цікавість не знає ні меж, ні спокою. Миколі Щуру якимсь чином вдалося підмовити розважливих, обачливих на щодень чоловіків на небезпечну авантюру. Удосвіта, ще поки як слід не розвиднілося, за його намовою подалася компанія жителів нашого будинку на вулицю, щоб спостерігати, як німці входять до Львова. Щур запевнив, що боїв не буде, бо бачив, як німецькі мотоциклісти вже промчалися через місто.

Йти разом з Миколою Щуром зголосилися також Блязер, Валах, мій батько, ще хтось. Добровільно наражаючись на небезпеку, вони, не без ризику, взяли ще зі собою жінок і дітей, як захисний щит. Зібралося разом з десять осіб.

Зіщулені від ранішнього холоду, стали тісним гуртом під наріжним будинком номер два Клепарівської вулиці. Саме звідти сподівалися побачити на Янівській, що поряд з Городоцькою є артерією зв'язку Схід-Захід, перших німців.

Ледь-ледь світало. На віддалі кількох метрів неможливо було нічого розрізнити. Вулицями стелилася густа синя імла. Всі повитягували шиї, вдивляючись на роздоріжжя Клепарівської та Янівської. Так минали хвилини за хвилинами. У місті панувала мертва тиша. Навіть всюдисущі горобці ще дрімали, лише бездомні коти, тихо крадучись, швидко перебігали з брами в браму. Нетерплячий Валах висловив припущення про невдало вибране місце спостереження. «Німці сюдою не йтимуть, — твердив він, — увійдуть вони до Львова, певно, через Городоцьку або через вулицю Сапіги» (нині С. Бандери).

Між чоловіками розгорілася суперечка на улюблену тему військової стратегії і тактики. У розпалі чоловічих сперечань, якось крадькома, ніби нізвідки, на бруківці проїжджої частини роздоріжжя, саме там, де сподівалися, з'явився німецький солдат. З цікавістю і з острахом ми витріщилися на нього. Дивного сіро-сивого, а не звичного зеленого, кольору мундир, альпійські черевики, на голові — пілотка. Рукави засукані до ліктів, на грудях чорніє автомат. Солдат насторожено застиг і скерував у наш бік цівку. Відчувалося, що причаєна групка людей тривожила його, в будь-яку мить німецький розвідник був готовий відкрити вогонь. Ситуація, звісно, драматична. І тут знайшовся Микола Щур. Він приязним тоном гукнув через дорогу до німця вранішнє вітання:

Gut morgen!

Почувши звичне для нього здоровкання, солдат відвернув від нас дуло автомата і миролюбиво відповів: Morgen!

Далі він поцікавився, чи немає поблизу большевицького війська, і, почувши заперечення, помітно розслабився. Ще запитав, що це горить. Йому відповіли — тюрма. Він закурив, кілька разів поспіхом затягнувся, а недопалок акуратно розтоптав черевиком. Потім обернувся назад, підняв угору руку, стиснув і розслабив кулак, даючи умовний знак своїм. Тоді поволі рушив у напрямку Оперного театру. Через дві-три хвилини на роздоріжжі появилися вже два німецькі солдати. Знову Щур їх привітав, знову німці спитали про большевицьке військо і, заспокоєні відповіддю, дали рукою знак своїм, а самі неквапливо пішли вперед. За ними через певний інтервал з'явився цілий підрозділ, який вже не звертав на нас уваги. Німецька армія без бою входила до Львова.

Побачивши те, що хотіли, втомлені від вражень, невиспані та зголоднілі люди повернулися до своїх домівок. Але ми з Йосале, сяк-так перекусивши, не всиділи і знову вибігли

на вже гамірливу ранішню вулицю. Німецькі військові підрозділи продовжували рухатися Янівською до центру і далі на Схід. На тротуарах появилося вже чимало цивільних глядачів. Ми побачили зорганізовану групу жінок біля костелу св. Анни. Барвистий, святково вбраний гурт молодих жінок стояв під мурами костелу з великими оберемками квітів. Дівчата жваво щебетали українською мовою і нетерпляче виглядали якесь військо, що, ймовірно, мало надійти згори вулиці.

— Ідуть! Ідуть! — нарешті загукали вони радісно.

Розміреним військовим кроком надійшов згори Янівської вулиці новий військовий загін. Зустрівши його, жінки бурхливо плескали в долоні. Залунали перемішані з оплесками захоплені вигуки:

— Слава Україні!

На що солдати дружно відповідали:

— Героям слава!

Не сповільнюючи кроку, солдати привітно махали вільними від зброї руками. Дівчата кинулися до чітких військових шеренг І стали вручати кожному воякові букет, Частину квітів стелили їм під ноги. Заквітчаний загін обійшов фронтон костелу і повернув праворуч на Городоцьку вулицю.

— Йдуть до Юра, до Шептицького! — рознеслося серед жіноцтва і дрібно зацокали каблучки услід за військом. Так увійшов до Львова український батальйон «Нахтіґаль» («Соловейко»), навколо якого здійняли по війні величезний ідеологічний українофобський галас. Батальйону, зокрема, припишуть розстріл львівських професорів і організацію єврейського погрому. Авторові монографії «Евреи Львова в годы Второй мировой войны и катастрофы европейского еврейства 1939-1944» Еліяху Йонесу видалося замало цих безпідставних звинувачень. Йонес, з характерним для нього незнанням українських справ, перетворив батальйон у цілу «дивізію Нахтігал» І неправдиво твердить, що у червні до Львова увійшов другий український батальйон «Роланд». Насправді «Роланд» ніколи у Львові не був. У середині липня цей батальйон просувався у напрямку Одеси і, дійшовши до міста Балти, повернувся назад.

Потік військ через Янівську поволі висох. Останній німецький підрозділ зупинився на перепочинок прямо під брамою костелу. Солдати познімали з плечей важкі кулемети, а з рушниць спорудили піраміду. Самі ж посідали на скриньки набоїв і почали мляво гризти галети або курити.

Мешканці прилеглих кварталів обліпили військо, прагнучи ближче пізнати нових окупантів. Солдати поводилися дружелюбно, вступали по можливості в розмови, пригощали чоловіків цигарками. Але на заваді спілкуванню міцно стояв мовний бар'єр. Недаремно в слов'янських мовах германців називають німцями, тобто німими. А яка розмова з німим?

Старший за віком поляк розпитував солдатів, чи легко їм було взяти Львів, але вони нічого не розуміли. Польською мовою питання звучало: «Чи латво вам било»… Ніхто не розумів. Нарешті якийсь німець, завчивши, мабуть, з військового розмовника декілька російських фраз, відповів йому:

Латвія уж наша.

І так повторилося кілька разів. Поляк питає: «Чи латво било?», а німець відповідає: «Латвія уж наша». Порозумітися вони не могли!

Ми з Йосале з вродженою хлоп'ячою цікавістю до війська і військового спорядження розглядали німецьку зброю. Придивлялись до незвичних автоматів, до кулеметів у «кожухах» з дірками. Німецькі солдати, замість примітивних «котелків», мали, як і польські, похідні судки з двох частин: один для рідкої страви, другий — для густої. Ми розглядали добротне солдатське взуття, зміцнене металевими шипами. Подивляли зручний військовий наплечник, покритий зверху від дощу рудою кошлатою телячою шкірою. Бачили, що солдатський обладунок продуманий до дрібниць. Але найбільше нас, як і багатьох інших, вражав солдатський ремінь. На його пряжці виділявся претензійний напис: «Gott mit uns». Насправді Господь Бог не міг бути разом з ворогами роду людського.