«Шоа» у Львові
Шрифт:
Але за ними знову вибігла розлючена Ада і стала відбирати батька. Гострий жіночий крик лунав над принишклим подвір'ям. Ні перекричати, ні втримати сусіда Микола не зумів — Ада ще раз повернула батька до хати.
Похнюпившись, Микола зник. На балконі все затихло. На тому, здавалось, інцидент вичерпався, Але насправді драма тільки розгорталася.
Через короткі хвилини Микола повернувся з двома німецькими жандармами. Львів'яни щиро ненавиділи українських поліцаїв, але не дуже їх боялися. З поліцаями могли вступати в суперечки, входити з ними, як говорилося, в «коншахти» (таємні зносини), давати їм хабарі та постійно з них, переважно вихідців із села, кпинити. Популярною стала дошкульна приповідка: «Як
Жандарми, не заходячи до середини квартири, викликали господаря на балкон. Переляканий до смерті, той слухняно вийшов. Його підштовхнули рушницею у напрямку сходової клітки, де чекав Микола. Нараз з квартири, вже вкотре, вибігла Ада і розпачливо заголосила. Жандарми зупинилися. Як потім розповідали близькі сусіди, що все чули, Ада кричала до німців, навіщо і куди вони забирають її батька. Жандарми спокійно пояснили, що він, як большевицький функціонер, підлягає суворому покаранню. Ада заскиглила і стала крізь сльози обзивати німців бандитами, на що жандарми наказали «проклятій єврейці, якій пора здохнути», долучитися до батька.
— Ні! — скрикнула у нестямі Ада, — Не дочекаєтесь! Мене не візьмете!
Вона вхопилася за поруччя балкону, перегнулася вперед головою вниз і відпустила руки. Ми почули лише глухий удар на бетонному подвір'ї.
Через декілька днів Микола зайшов у коридор своєї брами, приклав до скроні пістолет і натиснув на гачок.
35
Наприкінці липня кухар Матіїв приніс нам по секрету нову українську політичну летючку. Ставало ясним, що німці йдуть на Схід не визволяти з большевицького ярма, а завойовувати собі життєвий простір (лєбенсраум). Досі ми знали антикомуністичні, ще раніше — антипольські летючки, але ця, як сказав Матіїв, була проти німців. Двосторінкова, довжелезна, виготовлена на тонкому, цигарковому папері, надрукована через кальку. Зверху йшов ідеологічний епіграф: «Свобода народам і людині», а внизу — заклик «Слава Україні!».
Зміст цієї прокламації складався з двох частин: історичної та прогностичної. У полемічно-історичній йшлося про те, що саме український народ, а не німці, першим з 1917 року розпочав боротьбу з большевизмом і веде її безперестанку вже чверть століття, В прогностичній частині застерігалося німецьке керівництво від ілюзій, що їм вдасться без українців подолати московсько-большевицьку імперію. У заключній частині запевнялося, що українські націоналісти ні за яких обставин не припинять боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Такі летючки набрали тоді поширення серед українців Галичини. Ознайомитися з летючкою батько дав Мусьові Штарку. Той уважно її прочитав, окремі місця двічі, замислився, а потім сказав: «Тут Гітлер може поламати собі зуби».
Більшість львів'ян думала інакше. Люди були переконані, що німці війну майже виграли. Німецька армія переможно рухалася вперед, червоноармійці здавалися в полон цілими полками, думалося, ще місяць-два — і все закінчиться. У центрі міста, там, де площа Підкови, встановили величезний стенд з картою Східної Європи. Карта мала демонструвати актуальний стан фронтових дій. Прямими чорними лініями з Заходу на Схід позначався блискавичний наступ німецьких військ. Що три дні чорні лінії домальовувались на декілька сантиметрів все далі і далі на Схід. Ще трохи -і лінії дійдуть до кінця карти. Через Львів на Схід марширували свіжі частини вермахту, сповна оснащені новою технікою та озброєнням. Шинок на розі Клепарівської змінив вивіску на «Bierenschranken nur f"ur Milit"ar» (Пивна для військових), куди цивільних не впускали. Зранку до вечора
Тим часом німецька адміністрація повністю взяла під свій контроль місто. Одного дня Микола Щур схвильовано розповів про подію біля банку «Дністер», що на вулиці Руській. У цій знаменитій будівлі розміщувалися новоутворені розмаїті українські установи.
— Іду Руською, — оповідав Щур, — коли зауважую, що сюди під'їжджають великі криті автомашини. Це мене чомусь насторожило. Відійшов убік, без поспіху закурив, спостерігаю. Дивлюся, з будинку «Дністра» німці виводять людей і пакують у криті вантажівки. Якби я надійшов кілька хвилин раніше, і мене б замели.
Того дня, а було це 15 липня, через два тижні після вступу німців до Львова, ґестапо провело масові арешти серед українських політичних активістів по всій Галичині. Головний удар спрямовувався проти ОУН, яка була стрижнем національного визвольного руху. Кілька днів перед тим ґестапо таємно заарештувало Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших провідних діячів революційної ОУН. Треба сказати, що існувала ще одна організація, мельниківців, яка теж носила назву ОУН, і їх донині часто плутають. Складалася мельниківська ОУН здебільшого з емігрантів та групи опортуністично налаштованої інтелігенції, і відчутного впливу на широкі верстви українського суспільства вона не мала. З літа 1944 року вона остаточно втратила в Україні усякий вплив. Ці дві (зовсім різні) організації а окремим керівництвом, з різними структурами часто навмисне розглядають як дві фракції однієї і тієї ж організації, що не відповідає дійсності.
З 15 липня революційна ОУН (бандерівці, за гестапівською термінологією — «Bandera-Leute») вийшла на шлях безкомпромісної боротьби з гітлерівською Німеччиною. Про цей факт не люблять згадувати дослідники антиукраїнського спрямування. Того ж дня оприлюднено німецьке розпорядження, за яким євреї, старші 14 років, зобов'язані носити на правій руці білі пов'язки з шестикутною голубою зіркою Давида. Кравець Валах за декілька годин наробив потрібних пов'язок на весь квартал. На перший погляд заведення спеціальних єврейських пов'язок виглядало на дурнувату примху німецької адміністрації, що згадала середньовічні звичаї, коли у деяких країнах єврею змушували носити ознакування. У дійсності ж пов'язки започаткували організований, заздалегідь чітко продуманий процес ізоляції євреїв від решти населення.
Іда Штарк заявила, що вона як єврейка з гордістю носила би національну зірку Давида, проте, оскільки до цього її змушують вороги, вона не зважатиме на гестапівські погрози. Її мати Хая Штарк, знаючи доччин характер, заплакала. На дверях вона причепила великий білий аркуш паперу з написом: «Виходиш з дому, не забувай про пов'язку», але це мало допомагало. Щоразу, коли Іда виходила з дому, чути було голосіння старої Хаї. Щоб не травмувати матір, Іда погоджувалася надягати пов'язку, але кожен раз треба було її до цього слізно вмовляти.
Натовп пішоходів на львівських вулицях розділився візуально на євреїв з білими пов'язками і неєвреїв, або за німецькою расовою теорією — на семітів і арійців. У повсякденні ці расистські, окупаційні терміни не прижилися, при потребі вживалися старі назви: євреї і християни. На пов'язки львів'яни не звертали ніякої уваги, але звертали німці.
Раз ми з Ґердом балакали на початку Янівської вулиці. Перед самою війною, про що я вже згадував, він прибув з Данціга (тепер Гданськ) і привіз з собою німецький молодіжний одяг: Шкіряні шорти, мешти на товстій підошві, широкий ремінь. Ґерд якраз був у цьому вбранні. 3 Янівських казарм надійшла пара немолодих солдатів-тиловиків, які голосно про щось сперечалися. Ґерда мов струмом ударило. «Це «данцігери», шепнув він мені і поквапився їм назустріч.