«Шоа» у Львові

Наконечный Евгений

Хлопець сміло зачепив їх, і вони утрьох радісно і збуджені» заговорили твердим прусським акцентом (на чужині земляки сприймаються як родичі). Білявий стрункий Ґерд зовсім не і скидався на єврея. Радше виглядав типовим німецьким хлопчиком, якого зображали на рекламних ілюстраціях. Під час бесіди Ґерд стояв якось боком і німці довго не помічали його єврейської пов'язки. А коли помітили, враз спохмурніли, пригасли. Їхні обличчя не виражали ненависті, скоріше співчуття і жаль. Один з них добув з солдатської сумки банку консервів і тицьнув Ґерду в руки. Солдати спішно покинули його, ніби особу, хвору на проказу. Збентежений до сліз, Ґерд спробував до мене усміхнутися, але це йому не вдалося.

36

Навантаження

на транспортні артерії Львова з пересуненням фронту далеко на схід помітно знизилося. Щезли моторизовані військові колони, як і довжелезні валки в'ючних мулів, через які не раз годі було перебратися на протилежний бік вулиці. Але спад перевезень не стосувався перехрестя Городоцької та Янівської вулиць. Тут сходилися аж чотири трамвайні колії і бурхливо вирував безкінечний потік автомобілів, мотоциклів і кінних упряжок. На роздоріжжя поставили регулювальника транспортного руху з так званої української допоміжної поліції («Ukrainische Hilfspolizei»). Регулювальник мав поперемінно, залежно від нагромадження, затримувати рух на Городоцькій, щоб пропустити транспорт з Янівської, а згодом навпаки — затримати рух на Янівській, щоб пропустити транспорт з Городоцької.

З часів Визвольних змагань відомі були два фасони українського військового накриття голови. В армії УНР військові шапки мали круглу форму, їх називали «петлюрівками». В армії УГА шапки мали спереду роздвоєння, їх називали «мазепинками». Службовці української допоміжної поліції носили мазепинки, кокарди з тризубом, темносині блюзи і чорні штани.

Для львівських поляків спостерігати на рухливому перехресті фігуру в ненависній мазепинці з тризубом, що нагадувало їм вояків УГА, було як плювок у душу.

Одного разу з Городоцької вниз над'їхало на роздоріжжі відразу чотири-п'ять лімузинів. Регулювальник забороняючим жестом затримав їх, забезпечивши проїзд транспорту з Янівської. З легковиків залунала лайка обурених пасажирів, а ними були німецькі офіцери. Цивільні пішоходи, зауваживши щойно виниклу конфліктну ситуацію, зупинялися. Так несамохіть почала збиратися юрба.

Регулювальник з упертості чи неуважності не давав лімузинам позачергово негайної дороги і далі продовжував пропускати транспорт з Янівської. Нарешті він милостиво дозволив їм проїхати, давши рукою знак: дорога вільна. Однак легкова кавалькада не зрушила з місця. Замість того, відчинилися дверцята автомобіля і вийшов бравий полковник. У літньому військовому френчі симпатичний білявий полковник мав надзвичайно картинну поставу. Треба сказати, що німецька офіцерська форма виглядала вишукано елегантно. Бравий полковник зробив декілька кроків, розминаючи ноги, потім, мигцем глянувши на поліцая, кивнув йому пальцем:

— Komm!

Поліцай, або точніше поліцист, бо так вони самі себе називали, розгублено зам'явся. Полковник грізним тоном повторив:

— Komm!

Юрба зловтішно розсміялася, Український поліцист підпорядковувався не тільки своєму начальству, а й кожному німцеві в уніформі. Явно неохоче поліцист покинув свій пост і наблизився до лімузина. Полковник відвів очі від виструнченого поліциста і весело глянув на юрбу, яка зацікавлено спостерігала за його діями. Усміхаючись, він демонстративно неквапно надягав лайкові рукавички. З автомашини вийшов ординарець і, поклавши руку на кобуру, став за спиною свого командира. З кожного лімузина вийшло по одному офіцеру. Публіка затихла.

Покінчивши вовтузитися з рукавичками, офіцер зміряв очима поліциста. Той був вищим, сильніше збудованим. Танцювальним кроком полковник підійшов ближче, розмахнувся і ляснув щосили його в пику. Юрба радісно засміялася, почулися оплески. Так під регіт польської публіки німецький полковник гучно ляскав беззбройного українського

поліциста по щоках. Той стояв мовчки, не рухаючись, по команді струнко. І тільки обличчя налилося кров'ю. В якийсь момент він затиснув кулаки, відчуваючи, що його розпирає лють і на удар може відповісти нищівним ударом. Поліцист був молодшим і дужчим. Але в останню секунду він спам'ятався. За прояв активного спротиву його б застрелили на місці. А полковник під оплески пішоходів бив усе дужче, увійшовши в смак. З почервонілого поліциста від сильного ляпаса злетіла мазепинка. Він рвучко підняв її і, покинувши пост, бігом помчав у бік Городоцького поліційного комісаріату. Такого зловтішного реготу юрби, який полетів йому навздогін, я не чув за всі роки окупації.

Більше на перехрестя українських поліцаїв не виставляли. З погляду гітлерівської расової ідеології, неприпустимо було, щоб якийсь українець щось забороняв чи дозволяв німцеві. Гауляйтер України «брунатний пес» Еріх Кох полюбляв говори ти, що коли йому трапиться здибати українця, гідного сидіти з ним за одним столом, то він накаже його негайно розстріляти. Гітлер застерігав: «Тільки німець повинен носити зброю, і не слов'янин, ні чех, ні козак, ні українець». За уявою Гітлера, українці належать до раси кроликів, які не мають права на власну державу, а повинні лише працювати на німців і в перспективі звільнити територію під німецький «лєбенсраум». Український народ, як і решту слов'ян, гітлерівці мали за найнижчу расу, хоч нібито арійську, але не набагато кращу від неарійських євреїв і циган.

Презирливо-зневажливе ставлення німців відчували до себе всі львів'яни і загалом населення Галичини на кожному кроці. Хто твердить про українську колаборацію (співробітництво) з гітлерівцями, той або лукавить зі спеціальною українофобською метою, або зовсім не розуміє ментальності тодішніх німців, наскрізь просякнутих ідеологією шаленого расизму. Ніяка політична співпраця німців з українцями, ні взагалі будь-яка рівноправна співпраця, в точному недвозначному розумінні цього слова, в принципі була неможлива. Деяким українцям вибірково дозволялося тільки прислужувати «расі панів». Не існувала жодна українська колаборація, всупереч твердженню українофобів, було лише прислужництво. Найяскравіше це видно якраз на прикладі «української допоміжної поліції», про що мова йтиме ще далі.

37

З відсуненням лінії фронту на схід до Дніпра, міське буття швидко налагоджувалося, принаймні зовні. Запрацював водогін, електростанція дала струм, на кухнях появився опалювальний газ, на вулицях задзеленчав трамвай, стали до ладу підприємства, відкрилися кінотеатри, і навіть ресторани та кав'ярні. Однак потреба в хлібі насущному виросла для простих львів'ян у проблему, яка з кожним днем загострювалася. Не зарадило харчовій кризі запровадження німцями продуктових карток (Lebens mittelkarte). Дорослим на таку картку призначалося 300 грамів хліба. Інших продуктів, переважно малокалорійних круп'яних виробів, видавали теж недостатньо. Підраховано, що харчів на місячні картки вистачало від сили на два тижні.

Мешканці єврейського роду і цього не отримували. Для них, крім низки дискримінаційних обмежень, серед яких психологічно дошкульним був примус носити пов'язки з зіркою Давида, реально нестерпною стада гітлерівська продовольча політика. Встановлений для львів'ян мізерний продовольчий пайок був для єврейської частини населення урізаний ще наполовину. Норма хліба на дорослого виносила заледве 150 грамів, для дітей — менше ста грамів. Фактично єврейську спільноту ґестапо посадило на карцерний режим харчування, з далекоглядним прицілом, що голодні, виснажені, деморалізовані люди не чинитимуть злочинцям опору. Бо людина, яка змушена постійно думати лише про їжу, є неповноцінною.