Шості двері
Шрифт:
За одним iз них, певно, живе така сама Анна-Марiя, вона ходить у школу чи коледж, дбайливо оберiгає вiд чужого погляду свої щоденники, потайки покурює марiхуану… У неї своя лiнiя життя, думає Анна-Марiя, i вона так само сподiвається звернути в будь-який бiк, аби не йти поруч з iншими…
— Сонечко, — вiдриває її вiд мiркувань голос жiнки, яка шiстнадцять рокiв тому побачила її першою. — Менi необхiдно з'явитися на роботi. Це за два кроки звiдси — я працюю фотографом в одному журнальчику. Це ненадовго. Давай зробимо так: я дам тобi кiлька франкiв — аби ти змогла зачекати мене в кав'ярнi. А я миттю! Потiм зайдемо в маркет i накупимо рiзної смакоти до вечерi… Добре?
Мама дає їй
— Зайдеш он у ту кав'ярню — вона показує на овальнi дверi наприкiнцi вулички, — сядеш за столик. Коли пiдiйде офiцiант, скажеш йому просто: «кава» — вiн зрозумiє. Потiм скажеш «мерсi». Вчися! Ти, напевно, у мене зовсiм дикунка… Щоб вiдчути мiсто, потрiбно обов'язково посидiти в мiсцевих кав'яреньках!
Вона цiлує Анну-Марiю, гладить її волосся, ретельно застiбає верхнiй ґудзик куртки:
— А ввечерi я покладу тебе спати, сяду поруч, i ми будемо довго розмовляти… Я розповiм тобi усе-усе, що не встигла, гаразд? Ну, я побiгла… Чекай на мене в кав'ярнi!
I Анна-Марiя залишається на вулицi сама. Вона з побоюванням озирається на всi боки й повiльно рушає до кав'ярнi. Це малесенька кнайпа зi стилiзованими пiд старовину важкими дубовими дверима. Краєм ока Анна-Марiя зауважує за вiкнами вiдвiдувачiв. Вони щось їдять i п'ють каву з крихiтних бiлих фiлiжанок.
Анна-Марiя сповнюється рiшучостi, штовхає важкi дверi, робить крок, незграбно спотикається в напiвтемрявi й летить у прiрву…
— Ми поїдемо звiдси, поїдемо! От побачиш! — Ада ляскає себе по колiну маленькою пухкою долонькою. — Який у тебе бал буде в атестатi?
Вони знову сидять пiд грибком, ковтаючи з пластикових скляночок червоне нудотно-солодке вино, як тодi — на поминках Альфонсiно. Тiльки тепер це поминки по Миколцi, i знову Анна-Марiя ледь стримує сльози, вiдчуваючи, що вiд її життя вiдламався й упав у прiрву ще один дуже важливий шматок.
— Потерпи мiсяць, — умовляє подругу Ада, — i звалимо звiдси…
Вона обводить рукою їхнiй двiр. Старий, колись улюблений дворик iз триповерховими будинками, з ослоном, який розсохся, лавкою, до якої все частiше виходять посидiти постарiлi сусiдки — ранiше в них на це зовсiм не було часу… Бiльше не цокають зухвало високi пiдбори актриси тiтки Танi (тепер вона ходить у пантофлях на босу ногу, i її хода давно втратила колишню грацiйнiсть), не кричить пiд вiкнами п'яний чоловiк Сери (вiн давно вже заспокоївся, одружився й виїхав кудись в iнше мiсто), i тiльки з вiкон завжди заклопотаної Дусi в'ється такий самий звабливий запах смаженої картоплi з грибами.
Анна-Марiя намагається не дивитися на майданчик перед пiд'їздом — на ньому лежать зiв'ялi, вже притоптанi квiти…
Їй дуже хочеться виїхати звiдси негайно.
— А ви з ним… — Ада робить красномовний жест рукою — кудись угору, — цiлувалися?
Анна-Марiя згадує недавнiй поцiлунок у напiвтемному пiд'їздi, i її починає дiймати внутрiшнє тремтiння. Чому вона не вiдчула нiчого, крiм цiкавостi? Хiба так мають поводитися закоханi, i хiба Миколка, її вiдданий друг, заслужив таке холодне помiрковане ставлення? I взагалi, хiба так починається кохання?… Анна-Марiя стискує холодними долонями скронi й намагається згадати, як це було — пiд'їзд, гаряча Миколчина долоня на її руцi, його губи. Але в пам'ятi постає той, маленький Миколка, яким вiн уперше вийшов на двiр: у чорному пiджацi, з оксамитовим «метеликом» пiд бiлим комiрцем…
— Так, ми поїдемо, — невлад вiдповiдає Анна-Марiя. — У мене буде вiдмiнний атестат…
Увечерi й усi наступнi днi вона сидить над пiдручниками. У неї з'явилася мета. Вона ще не знає, що вiднинi визначена цiль, i дорога до неї — головне, що буде спрямовувати все її
Травень, що впав на маленький двiр квiтковою зливою, божевiльний щебет птахiв, спокуса викупатися в мiсцевiй рiчцi — все вiдкинуто, вiдкладено на «потiм». Однак Анна-Марiя твердо знає, що й у цьому «потiм» для всiх цих розкошiв не знайдеться мiсця. Як заведений механiзм, вона складає всi iспити, з почуттям полегшення вiдбуває випускний вечiр, на який довелося вдягти дивом збережене мамине плаття з крепдешину в дрiбний синiй горошок.
А потiм вони з Адою йдуть купувати квитки до столицi…
А потiм пiд трiумфальним поглядом мачухи вона складає металеву розкладачку, вiд нiжок якої на кухонному лiнолеумi залишаються характернi (ненависнi!) вiдбитки…
А потiм за вiкнами потяга пропливають сiрi запиленi карiатиди, грубо прилаштованi до колон привокзальної будiвлi…
I Аннi-Марiї здається, що в їхнiх порожнiх зiницях — осуд i попередження: «Пропадеш…»
I вона показує їм язика.
…Столиця зустрiчає Аду й Анну-Марiю дрiбним лiтнiм дощиком. Крiзь розпушенi хмари проглядає сонце. Прохолодний вiтерець має лимонний присмак. Аннi-Марiї здається, що його можна пити, як пепсi-колу, яку подруги вiдразу купили на вокзалi в тiтки, що пiдходила до вагонiв iз величезною торбою. Всi пасажири здебiльшого також купували пепсi. В iнших мiстах пепсi ще не продавали, а тут на кожному кроцi яскравiють цi маленькi, незвичної форми пляшечки!
— Зараз поїдемо за цiєю адресою, — керує Ада, розгортаючи папiрець, який їй дали батьки. — Влаштуємось, а потiм одразу — до iнституту, подамо документи. Тодi трiшки погуляємо. Я дам тобi свою бузкову блузку…
Господиня, з якою домовилася Адина мати, живе в самому центрi, їхати недалеко. Анна-Марiя iз захватом дивиться у вiконце тролейбуса. Мiсто барвисте, як палiтра художника, на вулицях люди якiсь iнакшi, нiж там, звiдки вони приїхали — веселi, усмiхненi, гарно вбранi. Найбiльше враження справляє молода жiнка в елегантних туфельках на високих тонких пiдборах. Анна-Марiя вирiшує, що обов'язково купить собi такi самi, а там — хоч трава не рости! На радощах, що Анна-Марiя вiд'їжджає, мачуха видала їй величезну суму — аж 200 карбованцiв, за умови, що це буде перший i останнiй внесок на облаштування життя пасербицi у столицi. «Далi — думай сама…» — сказала вона на прощання.
I тепер Анна-Марiя їде в тролейбусi, ковтає смачне лимонне повiтря великого мiста i вперше думає не про сенс життя, а про новi туфлi на високому пiдборi.
Цього ж вечора, стомленi, аж розiмлiлi вiд перших годин самостiйного життя, збудженi, щасливi, ледь перекусивши печивом, яке привезли iз собою, подруги виходять у мiсто на першу прогулянку. Iспити починаються через два тижнi, але дiвчатка не збираються гаяти цей час, вiдсиджуючись у будинку!
— Проживемо, — заспокоює Ада. — Предки обiцяли висилати грошi щотижня. А ти свої заховай, нам тут iще довго паритися. Може, влаштуєшся кудись на пошту чи прибиральницею — заробиш!
Мiсто крутиться перед очима завороженої Анни-Марiї, як карусель, як чарiвна парасолька в руках Оле-Лукойє. Вона весь час задирає голову — розглядає оголених атлантiв, що пiдтримують балкони мало не кожного будинку, заглядає в склянi вiтрини, вдихає аромат кави, яку готують мало не в кожнiй забiгайлiвцi.
— На нас звертають увагу… — шепоче Ада, коли вони проходять повз компанiю столичних хлопцiв. Вона налаштована на пригоди.
— Ти зi мною не пропадеш! — каже Ада. — Я не збираюся стояти в загальнiй черзi! Бачила, як на мене дивився той, iз кафедри, коли ми подавали документи? Я вже довiдалася, як його звати — дуже незвично — Стефан. Вiн, до речi, аспiрант i син ректора…