Шовковий шнурок
Шрифт:
– Гм, ти маєш рацію… Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?
– Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч… Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок…
– А курфюрсти?
– Ті приведуть тисяч двадцять… Найбільше – тридцять…
– Ну, що ж – тоді кинемо під Відень удвічі більше! – запально, мов юнак, вигукнув Магомет. – І я сам поведу це військо – зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів…
Останні слова султан вимовив уже без пафосу, мляво,
– Ми повинні розбити їх, перш ніж вони об'єднаються, мій повелителю, – шанобливо, але твердо сказав великий візир. – Я вже послав Ібрагіму-паші наказ зробити все, щоб перетягти на наш бік Текелі…
– Правильно зробив.
– І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде най яснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван – приймемо остаточне рішення.
– І це добре… Що ще? Кара-Мустафа понизив голос.
– Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки…
– Що він ще там накоїв?
– Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною – це…
Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.
– Гяур! Собака! Смерть для нього – не найтяжче покарання!
– Так, славний повелителю трьох суходолів… І я звелів схопити негідника. Накажете повісити? Султан задумався.
– Повісити?.. Гм, це зробити неважко… Але для чого поспішати? Ні, краще відпровадь його в Єди Куле – в каземат! – Він трохи помовчав. – А хто ж тепер правитиме Україною?
Кара-Мустафа хитро примружився.
– Ми зробили хід конем… Як у шахах, мій повелителю…
– Як саме?
– Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той об-ширний і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну…
– Це ти зробив мудро… Ха-ха-ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха-ха-ха! – зареготав султан. – Як це тобі спало на думку?
– Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.
– Ну, й що ж він? Дуже опирався?
– Уявіть собі – ні… Видно, спокусився на безмежні простори Правобережної України… Зразу ж переніс резиденцію правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського…
– Ну, що ж – хай порядкує… Але дай йому зрозуміти, що джизьс відтепер збільшиться вдвоє… І щоб платив справної А крім того, до весни хай поставить десять тисяч кінних воїнів з обозом і приведе під Белград!
– Ви це мудро придумали, мій повелителю, – схилився в поклоні Кара-Мустафа. – Господар виконає ваш наказ, я подбаю про це.
– У тебе все?
– Все, мій повелителю. Дозвольте йти?
– Іди!
Кара-Мустафа ще раз вклонився і позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв підданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли він уже простягнув назад руку, щоб відчинити двері, султан зупинив його.
– Чекай, Мустафо!
Великий візир зупинився, запитливо глянув на султана.
– Підійди сюди! – наказав Магомет, і коли. Кара-Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вічі:– До мене дійшли чутки, що в твоєму гаремі зацвіла троянда раю… Чи це правда?
– Що мій повелитель має на увазі?
– Ну, як же! Кажуть, такої красуні і в султанському гаремі немає!
Кара-Мустафі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Він зрозумів, на яку красуню натякає султан.
– Злі язики перебільшують, мій богоданий повелителю, – сказав Кара-Мустафа. – Справді, у моєму гаремі є кілька красунь, але щоб вони дорівнялися красуням із султанського гарему?! Не віриться мені… Та й досі я не можу здогадатися, про яку йде мова. – І він сміливо глянув на султана.
– Кажуть, ту полонянку привезли тобі з Каменіче? ' «Він таки знає все, – промайнуло в голові Кара-Мустафи. – Цікаво, хто ж із моїх людей є султанським вивідачем? Дізнаюся – випечу собаці очі й вирву язика!» А вголос промовив:
– А-а, тепер мені все ясно… Є така дівчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували її красу… І все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квіткою.
– То це ж чудово! – вигукнув Магомет. – Троянди колючі і, незважаючи на пахощі й красу, швидко набридають, а менш яскраві польові квіти часто миліші нашому серцю… Чи не так?
Кара-Мустафа прекрасно розумів, куди хилить султан, і не посмів на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо і нічого прямо не вимагав, та за цією зовнішньою добротою приховувалася мстива і заздрісна натура, – і через якесь необережно мовлене слово султан міг щомиті спалахнути. А зараз, напередодні походу на Австрію, на який Кара-Мустафа покладав такі великі й честолюбні надії, він боявся ускладнити своє становище. Тому вклонився і, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привітним усміхом сказав:
– Безперечно, так, хранителю мудрості пророка! Настане час – і та скромна польова квітка розквітне пишно, мов нандоро-гоцінніша троянда. Тоді рука відданого слуги піднесе її вам у всій її непорочній красі. Гадаю, це буде найкращий подарунок моєму повелителю в той день, коли мерзенні, охоплені гординею гяури впадуть під ударами шабель непереможних воїнів нашого грізного хондкара, найбільшого завойовника всіх часів!
Обличчя султана проясніло: він любив лестощі.
– На все воля аллаха! Я завжди знав, що ти мій найвідданіший слуга, Мустафо… Можеш іти!