Шукачі скарбів
Шрифт:
Намагаючись бодай зовні зберегти гідність після такої несподіваної та справді ганебної поразки, четверо викрадачів один за одним посідали в «Мерседес». Машина рушила й поїхала не прямо по трасі, а завернула праворуч, подалі від пожвавленої дороги.
— Куди це вони? — Славко розвернувся до гурту всім корпусом.
— А до тебе не доходить? — похмуро посміхнувся Шульга. — Чотири придурки в цивільному з досить сумнівними мордами й документами катаються на тачці з позначками ДАЇ. Далеко вони так заїдуть? — тепер він розвернувся
— Почала верещати і дряпатися! — почулося у відповідь. — Це для мужиків страшніше, аніж кумів танковий удар. Правда, Слав?
— Мене ніхто не дряпав, але тобі, кума, вірю на слово! — реготнув Бурт. — Якби твій чоловік не виліз…
— Уже все, тема закрита, — Шульга махнув рукою. — Поїхали, чого тут відсвічувати…
— Стоп, мужики!
Докучаєв із Нікодімовим, про яких нібито й забули, тим часом підійшли ближче до гурту. Їхні руки далі стискали револьвери.
— Що таке? — поцікавився Бурт, хоча і він, і кожен з присутніх прекрасно розумів — зараз почнеться друга дія вистави, і нема жодної гарантії, що кінець її таки буде щасливим.
— Може, розрахуємося? — миролюбно запитав Докучаєв.
— Може… — обережно промовив Шульга. Славко вже стояв поруч із ним, Кошовий із Моругою теж вийшли з машини і стали так, щоб «Шкода» і жінка, котра сиділа в машині, опинилися в них за спинами.
— Баба поїде з нами. До Києва.
— Так надійніше. Точно ніхто не вкраде…
— Заодно покаже, куди їхати…
— Ага, де наш приз лежить…
— Канхветка наша…
Чоловіки перезирнулися. Починати розбори просто тут, посеред траси, не хотілося. Але знову віддавати Галину в заручниці після того, як її щойно звільнили, не хотілося.
— А якщо… якщо з вами поїде хтось із нас? — обережно поцікавився Шульга. — Я, наприклад…
— Не вийде, — похитав головою Докучаєв. — Не той калібр. Ми не так домовлялися.
— Правильно. Ми взагалі не домовлялися, що Галя кудись поїде з вами.
— Але ж лише вона може вирішити нашу проблему, правильно? Ти ж так казав?
Хряснули дверцята. Жінка вийшла з машини, плечем протаранила живу стінку з чоловічих спин, виступила наперед.
— У чому взагалі проблема? Про мене тут говорять, а я нічого не знаю. В чому справа? Знову зошит?
— Правильно, мадам, — блазнювато кивнув Нікодімов. — Ваш чоловік та його друзі говорять — ніхто, крім вас, не знає, де захована ваша родинна реліквія. Вона дуже цікавить нас і наш уряд…
— Я в курсі.
— От і добре. Чоловік обіцяв обміняти зошит на вашу свободу. Ми допомагаємо йому звільнити вас, ви з вдячністю віддаєте нам самі знаєте, що. Думаю, ми заробили суперприз.
— Грошима не візьмете?
— Смішно, смішно, — Докучаєв не сміявся. — У вас, господа, стільки грошей не буде. Слухайте, в чому річ? Знову торги? Кому це потрібно? Може, ми чогось не розуміємо?
Галина зітхнула.
— Раз така домовленість існує — значить, робити нема чого. Ігоре, — вона глянула на чоловіка, — нам не дадуть спокою, і я так собі думаю — краще вирішити проблему просто зараз. Надто далеко все зайшло, тобі не здається?
— Далі нема куди, — погодився Шульга.
— До речі, з ким Оксанка? Мусила відразу запитати…
— Не хвилюйся. Ми про все подбали, вона тепер у надійному місці. Поки все не скінчиться.
— Ну, давайте, ось якраз час і місце, коли треба вирішувати родинні проблеми! — Нікодімов починав помітно нервувати. — Що ви тут мені муму…
— Тоді давай зробимо так, аби все чимшвидше скінчилося! — промовила Галина. — Забирайте, за чим прийшли, і дайте нам спокій. А ми оголошення в газету дамо й по телевізору в новинах скажемо: зошит, у якому описано, як знайти в Сибіру золото, добровільно передано уряду Російської Федерації. Хочу спокою, і то все! Ніхто не заперечує?
Відповісти їй ніхто не встиг — зовсім поруч скреготнули гальма, зупинився зелений «Форд», а з нього синхронно вийшли Джейсон Борн та Майк Хаммер.
На ходу вони виймали зброю.
Невеличке скупчення машин на узбіччі траси й гурт чоловіків, що зібрався довкола, і далі не привертали нічиєї уваги.
10
Пістолети американців і револьвери росіян дивилися тепер одні на одних. Шульга, Галина та їхні друзі раптом відчули себе тут зайвими. Але такими зайвими, які найперше потрапляють під кулі, коли починається стрілянина.
— Отак, значить, ви виконуєте свої зобов’язання, партнере, — Борн не зводив очей з озброєних супротивників, але його слова адресувалися, без сумніву, Шульзі.
— Що це за хрін з бугра? — своє питання Докучаєв так само адресував Ігореві.
— Американці. Наші американські партнери, — промовив той.
— Бачу, що не китайці. Якого чорта їм тут треба?
— Я сам усе поясню, — Борн зробив півкроку вперед, Нікодімов загрозливо поворушив своїм револьвером, американець зупинився. — Я поясню. Все досить просто. Ці люди пообіцяли віддати зошит, який вас цікавить, нам. У разі, якщо ми допоможемо їм звільнити викрадену в пана Шульги дружину. Ви, я бачу, так само виконували для нього подібну роботу.
— От же ж хохли, блін! — вигукнув Нікодімов. — Нічого самі не можуть, але ж хитрожопі!
— Здається, є така приказка. Щось про теля. В нього дві матері чи як там, я не можу дати точний переклад…
— Розумне теля двох маток смокче, — допоміг американському колезі Борну росіянин Докучаєв. — Це точно про хохлів. Як про кожного окремо, так і про всю їхню…
— Ти, мордо кацапська, ще хоч слово — і будеш у мене дуло свого пістоля смоктати! — не витримав Бурт. — Рота закрий, бо доведеш до гріха!