Шукачі скарбів
Шрифт:
— Просто зараз?
— А чого тягнути? Давай, усе пишеться, — Шульга почув, як тихо клацнула кнопка.
Він справді не був підготований до такого повороту. Але відразу зосередився, подивився на Кошового, який розумів загальну суть розмови, та не відчував нюансів, і заговорив у слухавку:
— Галю… Галю. Кохана моя Галю. Мені сказали, що з тобою все нормально. Я кажу це і дивлюся просто на тебе. Ти в мене перед очима, Галю. Дивишся на мене і не посміхаєшся. Тобі не до посмішок, я знаю. Але так само знаю, як ти вмієш сміятися. Ми ще будемо сміятися разом, коли все це скінчиться. Не знаю, що ці люди зможуть зробити із нотатками твого
— А я зараз заплачу! — почулося в трубці, і невідомий на тому боці дроту зареготав.
Шульга, який іще двадцять хвилин тому готовий був трощити голими кулаками все довкола, слухав це на диво спокійно. Нарешті блазнювання припинилося, невідомий озвався знову: — Нічого, зашибісь, нормально прогнав. Тобі стіхи, братало, писати треба. Не писав?
— Не писав.
— Даремно, ги-ги… Що це ти там про якісь умови грузив? Ти серйозно?
— Серйозно. Передай своїм хазяям — усе, що вони хочуть почути, почують після того, як я заберу свою дружину.
Не дочекавшись відповіді, Ігор кинув трубку, подумав — і вимкнув телефон. Потім запитально подивися на Кошового.
— Що скажеш?
— Вони думали, буде інший результат? У смислі, для чого тримати Галю в себе добу? Невже ви б не прийняли потрібного їм рішення?
— Нічого ти не тямиш, підприємцю, — Шульга ще раз глянув на фото дружини. — Вони дали нам час, аби ми самі, розумієш, добровільно, а не під враженням від викрадення, вирішили видати їм триклятий зошит. Насправді є дві ментівські методики. Перша — тебе намагаються розколоти в перші ж години, топчуть чобітьми, натягують протигаз на голову, кладуть на «ластівку», вішають на палю, крутять яйця, вставляють у задницю фалоімітатор…
— З ким це таке роблять?
— З кожним третім. За твої ж сплачені податки. Отже, розколоти за кілька годин такої інтенсивної «терапії» можна, але ж калікою при цьому робити менти нікого не хочуть. Тому більш досвідчені діють за варіантом номер два: закривають, скажімо, тебе в камері на добу. А то й на дві. Заберуть тебе в п’ятницю ввечері. Субота, неділя — слідчого нема. На ранок понеділка ти так занудишся, що сам розкажеш усе, чого від тебе вимагають. Адже в камері дві доби без допиту навряд чи нормальний підозрюваний витримає. Коли пресують — тут хоча б щось відбувається. Принаймні ясно, чого від тебе вимагають. А доба чи дві в камері — це невідомість, невизначеність, ніби ось тебе вирвали зі звичного життя, зачинили за ґрати і забули. Зовсім забули. За ці години чого тільки не передумаєш…
— Ясно. Це називається «дати клієнтові дозріти».
— Бач, здогадався. Абсолютно точно: нам із Галею давали дозріти, хоча результат бандюки знали наперед. Ну, майже знали.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Не знаю, чи козирні в нас тузи. Але козирні валети — це точно. Навряд чи вони здогадуються про існування наших американських покупців.
4
Мобільник Шульги озвався по обіді. Весь цей час Ігор не знав, чим себе зайняти, і вони з Антоном справді почали грати в «дурня», тасуючи колоду й кидаючи карти механічно. Виглядало, наче кожен із них грав сам із собою.
— Ця лінія чиста, перевірили зайвий раз, — Джейсон Борн говорив спокійно. — Коли вам цікаво, пане Шульга, почну з уранішнього телефонного дзвінка на офісний телефон. Ви його вимкнули, здається?
— Вимкнув. І не буду вмикати. Ті, хто хоче вийти на зв’язок, завжди вийде.
— Правильно, показуйте характер. Отже, вам дзвонили з Троєщини, з приватного телефону. Ми вирахували адресу, перевірили квартиру. Порожньо, власник здає її кому завгодно щодобово. Знаєте, такі собі квартирки для спраглих парочок, приїжджих, які не хочуть ночувати в готелі, чи сумнівних осіб, яким треба провести ділову зустріч на нейтральній та безпечній території. Зняли квартиру вчора ввечері. Квартирант виїхав за годину після того, як ви наговорили дружині листа.
— Ви й це чули?
— Ми виконуємо нашу частину угоди, пане Шульга. Телефон — надто просто. Є складніша робота.
— Розумію, — Ігор напружився. — Слухаю вас.
— Наші люди задіяли супутник. Пропускаю технічні подробиці, вони вам не потрібні. Результат такий: вам справді послали листа з ноутбука. І він дійсно працює від автономного джерела живлення. Наші розумники просканували цей сигнал, супутник видав інформацію на наш комп’ютер. Я так просто висловлююсь, аби ви розуміли…
— До біса лекції! Що там! Де вона?
— Де ваша дружина, поки що невідомо. А сам ноутбук рухається зараз, коли вірити супутниковій зйомці, у напрямку Києва з боку міста Львова. Принаймні, так показує супутник. Ми наклали на комп’ютері зйомки з космосу на карту України, зображення співпало з…
— Сам рухається? — нетерпляче перебив його Ігор.
— Ні. Навряд чи ноутбук може рухатися сам, навіть у вашій країні суцільних аномалій. Їде авто. Марку поки що розрізнити немає змоги, зображення тут нечітке. Швидше за все, хтось тримає його в руках або на колінах. Або — поклав між сидіннями.
— Машина їде в напрямку Києва? — перепитав Шульга.
— Якийсь час вона рухалася нешвидко, але вже майже годину водій наддав газу. Ми зачепилися, ведемо їх. У нас тут на моніторі поки що видно рухому цяточку, але можна збільшити, і побачимо контури автомобіля, — американець, судячи з усього, пишався собою та своєю можливістю користуватися суперовою технікою. — Так-так, що це тут… Ага, пане Шульга, вони перетнули кордони Львівської та… чекайте…
— Рівненської області, — підказав американцеві Ігор. — Якщо вони печуть на Київ, там іншої дороги нема. Одна ця траса. Хіба путівцями, але то навряд чи реально.
— Правильно. Тут показано — Рівненська область. Ну, партнере, поки що ми виконуємо свої обіцянки.
— Я не певен, що Галя в тій машині, — після короткої паузи промовив у слухавку Ігор.
— Роздивитися обличчя водія й пасажирів нереально навіть при наших можливостях. Супутник знімає все згори.
— Вони дуже швидко їдуть?
— Ні. Не повзуть, але й не надто поспішають.
— Ви тримаєте їх і не випускаєте?
— Ведемо. Ви щось замислили?
— Як вам подзвонити?