Шукачі скарбів
Шрифт:
Постоявши над незнайомцем якусь хвилину, Силантій повернувся до образів у кутку, перехрестився й заходився роздягати прибульця. Під теплою добротною шинеллю, не інакше — офіцерською, був теплий шерстяний светр. Під ватяними штаньми — ворсисті кальсони. Кисті рук обдерті, на лівій — виразний свіжий слід від вовчих зубів. Силантій мав на руці таку саму позначку — минулого року бився з вовком, що повадився різати худобу по селу, і його, як кращого мисливця, громада найняла за десять червінців, аби він уполював паскудника. Правда, руку Рогожина вчасно обробив фельдшер і зараження не відбулося. А цей бідака невідомо скільки часу йшов тайгою, покусаний та обдертий.
Під ворсистою
— Світла сюди! — голосним шепотом звелів він жінці, а коли вона піднесла лампу, придивився і видихнув: — О-ох ти-и, Господи!
Неправильної форми камінець виявився самородком. Він лежав на долоні, перемішаний із невеликою кількістю золотого піску. Силантій, злодійкувато зиркнувши на образи, висипав усе назад у кисет, затягнув шворку, запхав здобич у свою кишеню.
— Убивець? — обережно запитала жінка. — Хто тільки тайгою не швендяє…
— Не схожий… Хоча біс його батька знає… Прости, Господи, — Рогожин вкотре перехрестився. — Оклигає — відразу про своє золото запитає.
Він обвів зосередженим поглядом світлицю, зупинив його на сокирі, що лежала біля печі. Дружина, перехопивши погляд і вгадавши чоловікові наміри, вчепилася йому в руку, зашепотіла:
— Гріх, гріх, Силантію, побійся Бога! Коли вже так, то неси його в тайгу, далеко неси, хай сам помре, хай сам…
Незнайомець застогнав. Хлопчача голова знову обережно вистромилася з-за пошитої з клаптиків завіси. Але тепер батько не звертав на Спиридона жодної уваги. Він схилися над незнайомцем і намагався зрозуміти, що той говорить, ворушачи порепаними губами.
— Марить, — промовив він нарешті.
— Лікаря треба, — подала голос дружина.
— Де я йому лікаря знайду! На весь повіт один фельдшер, і той… — Рогожин відмахнувся. Дорогий повітовий лікар приїздить лише до родини місцевого пана, Данила Назарова. На честь його назване їхнє селище — Данилівка. Решту народу обслуговує фельдшер, той самий, який вчасно обробив покусану руку Силантія. Але після того, як завжди, запив, два дні з рогожинської сарайки не вилазив, лише пив, спав та похмелявся. Потім Силантій сам запряг коней і повіз його до Томська, здавати на руки дружині й чотирьом дітям, уже звиклим до батькових загулів. Так чи інакше, навіть якби Силантій хотів привезти до незнайомця фельдшера, він би не встиг. Нічний гість, як йому здалося, доживає останні дні.
Коли не години.
Повіки чоловіка здригнулися, розтулилися. Він дивився на Силантія червоними каламутними очима.
— Я… де я? Дан… Дани…
— Данилівка, — проковтнувши якийсь клубок, що раптово став у горлі, мовив Рогожин.
— Дійшов… До Томська мені…
— Ти, чоловіче, до дверей не дійдеш. Гориш увесь. Лежи спокійно.
Деякий час Силантій, його дружина та син чули тільки уривчасте хрипке дихання. Потроху воно стало рівним, чоловік заговорив уже більш осмислено та чітко.
— Здається… я серйозно захворів, — з голосу Рогожин зрозумів — не лісовий лиходій, сам із панів. — Голова зараз розколеться… Дайте води…
Пив він жадібно, спорожнив два кухлі, перевів подих, підніс руку й мацнув себе по грудях. Силантій із дружиною перезирнулися.
— Де… Тут були… Кисет, зразки…
— Бог з тобою, — відмахнувся Рогожин. — Хрест на шиї був, більше нічого. Ось тобі хрест!
— Де ж вони… Чор-рт… — голова незнайомця безсило опустилася на підлогу. — Тепер ніхто… ніхто не повірить…
— Ти хто такий сам, звідки? Бачу, ласкавий пане, тебе вовки приголубили…
— Було діло… Дивно якось усе… Я одного застрелив, другого вдарив… Думав — усе, гаплик, вони раптом… Ну, відступили… Я — далі в тайгу, як вогонь розклав — не знаю… Вони мене вчора увесь день гнали… гнали… Де ж вони… — незнайомець знову провів собі по грудях і раптом, закривши очі, зомлів. Видно, розповідь про свій дивний порятунок забрала в нього останні сили.
Зате Силантій Рогожин не бачив у тому, що сталося з незнайомим паном, нічого дивного. Видно, він підстрелив вожака зграї, коли той першим кинувся на здобич. Знаючи поведінку вовків, Силантій зрозумів: раптово лишившись без вожака, вони тимчасово відступили. Все ж таки проти них стояла озброєна людина. За той час, поки звірі лишили його в спокої, чоловік розклав багаття й міг якийсь час тримати хижаків на відстані. Потім вони вирішили загнати жертву, і лише завдяки посмішці долі незнайомець не залишився в тайзі, роздертий гострими вовчими іклами.
Рогожин випростався, зустрівся поглядом із сином, і хлопчина миттю зник за завіскою. Жінка перелякано присіла на лавку. Силантій розтиснув кулак, акуратно висипав несподівано знайдений скарб на середину дерев’яного столу, промовив сам до себе:
— Зразки, кажеш… Ну-ну… Може, ти там іще щось ховаєш…
Спочатку він старанно обстежив кишені штанів, потім узявся за шинель. Пошуки увінчалися успіхом — за підкладкою щось зашурхотіло. Вона була старанно зашита грубими нитками. Рогожин розрізав їх ножем, жадібно засунув пальці в дірку й витягнув складений учетверо аркуш цупкого паперу. Він розгорнув його, довго розглядав незрозумілий малюнок, якісь позначки, цифри та літери. Рогожин не розумів нічого, але стало ясно одне: цей аркуш і золото з кисету пов’язані одне з одним. Видно, грамотна людина зможе розібратися, як знайти в безмежних просторах тайги місце, вказане, без сумніву, на цьому аркуші, де золота багато, навіть дуже багато. Але сам Силантій Рогожин не міг розібратися в цьому без сторонньої допомоги. Тому згорнув аркуш і запхав собі під сорочку.
Незнайомець знову заворушився, застогнав, потім з рота почали випадати окремі фрази:
— Чалий… нога… Громов, Сатін… смерть… вовки… Нелюбов сказав… Дійти… Зразки… Зразки…
Помирав незнайомець усю ніч. Він то непритомнів, то знову починав марити якимись прізвищами, кликати до себе якихось людей, шукати свої зразки. Рогожин та його жінка мовчки сиділи на лавці. Жінка тихо плакала, Силантій хрестився, час від часу виймав розмальований аркуш, дивився на нього і знову ховав ближче до тіла.
Смерть забрала гостя під ранок. Рогожин звелів жінці одягатися, одягнувся сам, запріг сани. Удвох вони натягнули на мерця його одяг, потім затягли на сани, і Силантій поїхав просто під будинок Данила Назарова. Попросився до самого в світлицю, а коли той незадоволено вийшов, коротко розповів: прийшов до нього на хутір незнайомець із тайги, нічого не встиг пояснити — спочатку марив. Потім віддав Богові душу. Пачпорту при ньому нема, хто він і звідки — невідомо.
Данило Назаров вийшов за ворота, придивися до бородатого обличчя. У нього виникла велика підозра, що чоловік цей — один із тих божевільних, котрі десь місяць тому шукали в Данилівці такого самого божевільного, який о цій порі поведе їх у такі хащі, куди навіть лихі люди не ховаються від імператорської поліції. Ніхто не ризикнув їх вести, божевільні переночували в добрих людей і пішли собі далі. Відтоді про них ні слуху, ні духу. Не вони перші в тайзі зникали…