Шукачі скарбів
Шрифт:
— Я ж вам казала.
— Ольга, Павлова вдова, ваша бабуся, дуже перелякалася. Не скажу тепер, знала вона чи ні про наш арешт. Але й без того вбивство чоловіка та ще зошит, який він їй залишив із відповідними інструкціями, налякали жінку, а вона була ще молодою, гарною… Відбула півроку по смерті Гармаша, зібралася, дитину на руки — і до своїх батьків, на Полтавщину. Вдруге взяла шлюб поспіхом, аби тільки швидше прізвище змінити. Оксану, вашу маму, так само не Павлівною записала, а Василівною. Ось вам, Галю, і вся біографія. Де ж нам було шукати сліди Пашиної родини?
— То, виходить, ми випадково зустрілися?
— Не зовсім, — пан Кость хитро посміхнувся. — Нікого з наших уже нема, я один іще доживаю. Не дивіться
— Гаразд, а зошит? З ним що?
— А нічого, — розвів руками пан Кость. — Жовто-блакитні прапори на майданах, Микола Куліш, Хвильовий і Стус дозволені, Тичина з Рильським — жертви сталінського тоталітаризму, студенти у вишиванках… Це, Галю, ще нічого не означає. Держава ще та лишилася, і поки що зарано йти з нашим золотом кудись до урядовців. Відразу в закрома Родіни посиплеться. Так що хай поки ще полежить, я вашій матері так і сказав. Його час, думаю, колись та прийде.
— Ви думаєте, — Галя сама злякалася свого чергового запитання, — думаєте, золото дотепер ніхто не знайшов?
— Його й не шукали. Інакше на тому місці вже місто-сад квітнуло б. Запасів там — дай Боже. Я ж цікавлюся періодично ситуацією в Західному Сибіру. Там, я собі думаю, ще досі з колчаківцями воюють, за повну перемогу Радянської Влади. В тамтешній тайзі, Галю, ані радянської, ані жодної іншої влади ніколи не було. Формально — так, а по суті — в тайги свої закони. І свої скарбниці.
Вони тоді ще довго говорили про всяке різне. Озираючись назад, Галя не могла згадати, коли б іще вона за один вечір випила стільки чаю з дешевим печивом «Привіт». Потім вона ще кілька разів приїздила до нього в гості. Просто так — їй раптом стало подобатися товариство старенького, але досить бадьорого чоловіка, який колись був бойовим побратимом її діда.
Справжнього діда.
6
Далі… Що ж далі… Спочатку студентське голодування, потім дівчина раптом охолола до всього цього, закохалася, завагітніла, зробила аборт, довго не могла зустрічатися з хлопцями. Потім — серпневий путч у Москві, проголошена незалежність України, потому — суцільна розгубленість, розхристаність, пустка та відсутність реальних перспектив для кожного при наявності глобальних перспектив для всіх громадян нової держави.
На цей період припало перше одруження Галини Чубук. Розлучилася вона через три роки: чоловік узяв кредит, бізнес прогорів, вони продали квартиру, переїхали до її батьків у Пирятин, і там чоловік почав безбожно квасити, аж поки не розгатив комусь порожньою пляшкою голову в генделику. За це його посадили, Галина навіть не збиралася шукати йому адвокатів. Просто подала на розлучення, процедура пройшла на диво швидко.
Краще жити від того не стало. Постійної роботи для дипломованого біолога в Пирятині не було, а тут іще мати злягла — звідки й узявся той рак крові. Згоріла швидко, менш як за рік. Аби поховати її, донька та батько продали єдину в хаті коштовність, золоті сережки. Відразу після того запив батько, який досі випивав лише на державні свята. В хаті все валилося, Галина перебивалася випадковими заробітками, майже щовечора плакала в подушку, намагаючись зрозуміти — за що, за що їй така кара небесна. Тут іще колишній чоловік відсидів своє, повернувся й почав періодично набиватися ночувати, свого даху над головою в нього не було. Галя гнала його, та вони на диво зійшлися з колишнім тестем, пили разом, батько дозволяв йому лишатися на ніч, скоро він і взагалі перебрався на постійне проживання. Правда, минуло два роки — і його знову посадили. Тепер уже надовго: підписався наркотики перевозити, попався з двома мішками коноплі в багажнику «Жигулів», завбачливо оформлених на нього. Але навіть це не потішило Галину. Сенс у житті вона втратила остаточно.
Жила на автопілоті.
Старші люди переконували Галину — то їй дуже пороблено. Треба до сповіді сходити, набрати святої води й пити щодня натщесерце, молитися Богу — і знову пити. Молода жінка слухняно ходила від однієї бабки до іншої, кожна щось вичитувала над головою, дмухала в рота, катала по маківці яйцем. Вона пила різні настоянки, сама заварювала спеціально зібрані трави, навіть трошки більше року походила з відчаю в молитовний дім Віри Христової. Позитивних зрушень у її житті, так само, як і довкола неї, не відбувалося.
Аж поки не зустріла Ігоря Шульгу. Ну, це взагалі окрема історія, сюжет для мелодрами, кочує з серіалу в серіал.
Відтоді чорну смугу ніби хто враз вибілив. Новий чоловік зірок із неба не хапав, грандіозних планів не будував, натомість міцно стояв на ногах, займався власною невеличкою справою, мав із неї стабільний прибуток, і новий двотисячний рік разом із новим тисячоліттям вони зустріли на тихій київській околиці, у власній затишній трикімнатній квартирі, разом із маленькою донькою Оксанкою та котиком Костиком. Ім’я дитині й котові обирала сама Галина.
Збирати речі під час переїзду Шульгам допомагав батько, який закодувався на вимогу нового зятя й за його гроші два роки тому, тепер не пив, лише скаржився на численні болячки. Коли посунули стару книжкову шафу, з-за неї випала картонна тека. В ній лежав звичайнісінький старий зошит у косу лінійку. Галина відразу зрозуміла, що вона знайшла, нікому нічого не пояснила, заховала знахідку в своїх речах. Уже потім, відпочиваючи з чоловіком на Шацьких озерах, знічев’я розповіла йому родинну таємницю про свого діда, пана Костя, зошит та скарб у сибірській тайзі. У подробиці не вдавалася, а історію, почуту півтора десятки років тому від пана Костя за чаєм, узагалі пропустила.
— Ясно, тепер це золото, якщо воно існує, нам не дістати, — підсумував почуте Ігор. — А я так собі міркую, там не якісь скарби Полуботка, невідомо де закопані, а реальний Клондайк. Кацапам хіба продати твій зошит за великі гроші, тайга ж бо їхня, не наша.
— Слухай, а ти що б із золотом зробив, аби знайшов, як у зошиті описано?
— Точно не віддав би Кучмі! — реготнув Шульга.
— Не знаю, — Галина раптом стала серйозною. — Люди хотіли на нього державу будувати…
— Перестань, — Ігор пригорнув дружину до себе. — Звісно, там же мільйони, сам я з такими бабками просто охрінію. Правда, державі гроші зараз потрібні. Он скільки в України боргів, розплатилася б. Тільки Кучма, президент наш, і держава — трошки різні речі. Аби я знав, що на користь держави піде, Їй-Богу — пішов би і знайшов той скарб. А так… Слухай, ну його! Завели тут про політику, воно нам треба?