Шукачі скарбів
Шрифт:
Галина погодилася. Історія справді надто неймовірна, аби сприймати її серйозно тепер, на тихому березі озера, коли над головою зірки складаються в химерні сузір’я…
Восени Ігор несподівано пригадав їй ту розмову. Приятелька їхнього друга, Мишка Кошового, працювала редактором на телебаченні й саме шукала героїв для чергового ток-шоу. В студії збиралися обговорювати, що легше: заробити, виграти в лотерею чи знайти скарб. Історія про зошит, яка тепер дедалі більше нагадувала родинну легенду, редакторку зацікавила, Галю запросили в студію. Вона спочатку відмовлялася — це ж уся Україна почує, засміють же… Та Кошовий
Відтоді минув місяць. І потім усе закрутилося. Так, що Галя прокляла той день, коли погодилася на телезйомку.
7
Спочатку з’явилися російські гості, Докучаєв та Нікодімов. Вони розшукували Галину Шульгу, та говорив з ними Ігор, дружина сиділа поруч і слухала, не втручаючись у чоловічі справи. Гості не виглядали аж так набагато старшими за її чоловіка, і коли б жінку попросили дати їхній словесний портрет, вона б розгубилася: обидвоє видавалися зовсім безбарвними, як кажуть, звичайна зовнішність без особливих прикмет. Таких, мабуть, у чекісти й беруть: Докучаєв та Нікодімов показали посвідчення працівників ФСБ Російської Федерації.
Розмова зводилася до родовища золота в Західному Сибіру, про яке докладно відомо українській громадянці Галині Шульзі. За відомостями федеральної служби безпеки, пані Шульга зберігає такий собі зошит, де докладно описано, як дістатися до скарбу і що собою являє родовище. Навіть, додав Нікодімов, там нібито намальована від руки карта-схема. Взагалі російські гості дуже цікаво говорили — ніби заздалегідь вивчили написані репліки і промовляли їх по черзі, доповнюючи та продовжуючи думку один одного.
— Ми так і знали, що панове почнуть відмовлятися від цього і говорити: все придумали, — відреагував Докучаєв на спростування Ігорем усієї цієї історії.
— Ага, придумали казочку для телебачення. Фуфло просунули, — вставив Нікодімов.
— Тільки ми теж працюємо, і так само не відразу в це повірили.
— Ну так, труснули архіви, підняли людей. Проходила така тема по нашій конторі. Десь так у році сорок восьмому.
— Можете сказати — тоді ваш дід так само міг яйця комусь морочити…
— Але тоді телебачення лише зароджувалося. І газети за такі байки не платили. І життю бойового офіцера нічого не загрожувало…
— Тому парити мізки не було вигідно…
— До того ж ви, хохли, після війни черговий раз на незалежність захворіли…
— Ось так картинка і складається: ваш Павло Гармаш знав дорогу до золота і планував із часом туди повернутися…
— Аби використати його з антидержавною метою…
— Бо бажання створити на території радянської держави якусь іншу державу автоматично тягне на антидержавну змову. Це кваліфікується як зрада…
— І карається вищою мірою. Розстрілюють за таке.
Пропозиція Докучаєва та Нікодімова дуже проста: нотатки радянського офіцера Павла Гармаша передаються російському уряду. Адже золото знаходиться на території Росії, тому українці не мають на нього жодних прав. Незалежно від того, що колись вони його знайшли і навіть билися за цей скарб. Передача оформляється офіційно, в урочистій обстановці, у приміщенні російського посольства. Подружжя Шульгів отримують почесну відзнаку від російського уряду, а також — невеличку, але ніколи не зайву грошову винагороду.
Можливий інший варіант: небажання передати зошит добровільно буде кваліфіковано як приховування інформації, важливої для розвитку сусідньої держави. Справа набуде політичного характеру, і Галина може навіть не мати сумніву — її разом із чоловіком видадуть Росії як осіб, котрі скоїли злочин проти цієї держави. Адже знайдений скарб треба віддавати в казну тієї держави, на чиїй території він знаходиться. В разі злісного приховування передбачене суворе покарання. Отже, перед подружжям маячить перспектива опинитися в російській в’язниці, а оскільки щойно влігся конфлікт довкола острівця Тузла в Криму, Україна не захоче нових загострень у політичних стосунках із сусідом. Словом, ніхто тут за них не заступиться.
Коли Докучаєв із Нікодімовим пішли, дозволивши подружжю подумати три дні, відбулася сімейна рада. Шульга не вважав себе фахівцем у подібних справах, тім більше там, де могла вступити в дію висока міжнародна політика. Але навіть він точно знав: хоча ефесбешники явно намагалися залякати їх, у сказаному ними не все можна розцінювати як банальне брання на понт. Українська держава в цій ситуації не заступиться, тут усе ясно. Та офіційну ноту протесту Росія так само не подасть, принаймні аж так швидко. Скоріш за все, якщо Докучаєв та Нікодімов свою місію не виконають і повернуться додому ні з чим, для впливу на вперте подружжя задіють інші важелі, вже внутрішні. Навіть у випадку підключення до справи конкретних впливових українських посадовців проблема далі зберігатиме суто приватний характер. Записи Павла Гармаша по суті — родинна реліквія, і просто так, наскоком, відібрати її не вийде ні за яким законом.
Так само Ігор та Галина не горіли бажанням стати героями Росії.
Зваживши усі «за» та «проти», оцінивши перспективи і зрозумівши, що подальший розвиток подій передбачити важко, Шульга запропонував дружині єдиний, на його думку, розумний вихід із ситуації: позбавитися проклятого зошита, розвіявши попіл за вітром. Галина відмовилася — це, як мінімум, пам’ять про діда. Але хто заважає їм сказати ефесбешникам, що зошит вони справді знищили? Не стануть же вони робити трус — це точно привід для міжнародного скандалу, законність подібного обшуку не ризикне підтвердити навіть керівництво ФСБ Росії. На тому Ігор з Галиною й зупинилися.
Офіцери російської контррозвідки вислухали Шульгу, зберігаючи на обличчях однакові незворушні вирази. Ігор мусив двічі повторити фразу: «Все, на цьому кінець», перш ніж Докучаєв та Нікодімов почали говорити. У своїй звичній манері.
— Ви або хитрі, або дурні…
— Швидше — таки дурні від власної хохлячої хитрості…
— Та жадібності. Сам не гам, і другому не дам, так у вас кажуть?
— Про те, що сам не гам — точно. Ніхто ж вам те золото гамнути не дасть…
— Зате в них, бачте, принципи. Може, вам грошей більше хочеться?