Шукачі скарбів
Шрифт:
— Я чим можу допомогти? З Галею балакайте.
— Вона каже — все в сім’ї ти вирішуєш.
Справді, так усе й було.
— Гаразд, але час завжди є. Не кажи, що це не так. Раз від мене залежить вирішення проблеми, значить, мені й думати, правильно? — посильний кивнув. — Жінка моя як, у безпеці?
— Її навіть годують.
— Спробували б не годувати.
— І що було б?
— Побачиш. Мені потрібна доба на роздуми. Починаючи від цієї години, — Шульга зиркнув на годинник. — Значить, беремо грубо — одинадцята тридцять. Завтра в цей самий час я хочу мати інформацію про те, що Галина жива і здорова.
— Вона тобі подзвонить.
— Не треба. Тебе теж більше
Молодик кивнув.
— Тепер так: я завтра знову хочу бачити таку саму фотографію. Перешлете так само електронкою на адресу, яку я вкажу. Куди б ви не завезли Галю, вона мусить тримати в руках свіжу газету. Причому — останній номер чогось із місцевої преси. Дай ручку й на чому писати.
Посланець знайшов кулькову ручку в кишені джинсівки. З папірцем виникла проблема, він поляскав себе по кишенях, потім поліз у бардачок, витягнув коричневу шкіряну барсетку, звідти — прямокутник візитної картки, подав її Ігореві чистим боком від себе.
— Отут пиши.
Шульга не втримався — глянув на лицевий бік. Нічого особливого, адреса якоїсь комп’ютерної фірми. Аби вона давала якийсь реальний слід, молодик навряд чи показав би її співбесідникові в цій ситуації.
Ідея прийшла в голову щойно, Шульга навіть не сподівався на позитивний ефект. Хоча не факт, що спрацює: посильний умову передасть, а от чи захочуть її виконувати викрадачі Галини… Оскільки рішення прийшло несподівано, Шульга не був готовий негайно втілювати свій план у життя. Тому наморщив лоба, гарячково згадуючи потрібну адресу, а коли згадав — перелякався: а раптом неправильно напише, він же не спец по всіх цих комп’ютерних справах. Та аби не насторожувати посильного надто тривалими роздумами, старанно вивів на чистому боці візитки електронну адресу.
— Сюди фотку перешліть. Це на роботі в мене, в офісі, бухгалтерка інтернет поставила і скриньку собі відкрила. Так, каже, легше папірцями займатися. Може, й правда, я ж у цій техніці баран, — тут він не брехав.
Молодик покрутив візитку в пальцях, заховав у кишеню куртки.
— Це все?
— Усе. Я хочу побачити, як ви з полоненими поводитеся. Коротше, нічого не пояснюю: все необхідне справді в мене. Нехай ви забрали мою дружину і тримаєте її заручницею, умови ставити не вам. Так і передай хазяїну.
— Передам. Далі?
— Далі — нічого. До завтра.
Шульга прочинив дверцята, вийшов із машини й рушив, не обертаючись, назад. Біля рогу на батька чекала Оксанка. Почувши, як за спиною загарчав мотор і від’їхало авто, він стишив ходу. Нерви таки здали: кількома стрибками підбіг до доньки, схопив її на руки, притиснув до себе міцно-міцно, відчуваючи, як тіпається все його тіло.
Уже можна не брехати самому собі. Ігор Шульга дуже приблизно уявляв свої подальші дії.
2
Про те, що її дід Василь — не рідний материн батько, а вітчим, Галя Чубук дізналася, коли їй виповнилося вісімнадцять.
Тоді вона, як і решта студентів того часу, вплела в косу жовту і блакитну стрічки, начепила на груди значок із тризубом і отримувала задоволення, називаючи викладачів історії сталіністами. Вона ходила на стихійні мітинги і продавала на Хрещатику незалежну українську пресу, не маючи насправді аж таких національно-патріотичних переконань. Просто тоді, у вісімдесят дев’ятому, перейматися національним відродженням України було неабияк модно.
До того ж Галя Чубук поєднувала боротьбу з особистим життям. Хлопець, із яким вона зустрічалася, принципово ходив на лекції у вишиванці, постійно заводив полеміку про «білі плями» української історії навіть на профільних природничих дисциплінах, а вечорами цей киянин просиджував у гуртожитку, так само до хрипоти полемізуючи з однодумцями. Вони збиралися випускати опозиційний антикомуністичний журнал, обговорювали теми статей, а оскільки майбутні біологи зі словом не дуже дружили, в їхньому товаристві з’явилися історики, філософи, філологи, журналісти. Її Владик, котрий просив іменувати себе Арсеном, ставив до всіх єдину вимогу: аби за кожну статтю, що буде написана і вміщена в їхньому журналі, автор і вся редколегія могли б гарантовано сісти. Коли їхньою діяльністю зацікавиться КДБ, говорив він, це означатиме — вони на вірному шляху.
Галя, примостившись у кутку на краєчку ліжка, слухала хлопців і мліла, відчуваючи власну обраність через факт свого знайомства з Владиком-Арсеном, Миколою-Гонтою, Юрком-Залізняком та іншими борцями за Україну. Себе вона дозволила називати Рутою, але ще раніше дозволила Владикові в порожній батьківській квартирі позбавити себе цноти.
Це не вийшло вульгарно, хоча й особливого задоволення Галя не відчула. Можливо, тому, що постійно переживала — адже вона в чужому домі, раптом повернуться господарі, сорому не оберешся. А швидше за все через поведінку хлопця: він так само не мав особливого досвіду в цих справах, але не радів, наче дитина, не пишався собою і не святкував перемогу. Просто стосунки двох молодих людей несподівано навіть для них самих перейшли від цнотливих поцілунків до чогось більш конкретного. Між іншим, Владик-Арсен і далі не надавав сексу особливого значення. Протягом наступного року в них усе так само відбувалося ніби між іншим. Бо головним у їхньому тодішньому житті справді був зовсім не секс.
Уже згодом, коли газети, журнали, марші під національними прапорами, вишиванки, стрічки та значки перестали бути актуальними, а сам масовий студентський національний рух втратив ефект новизни, Влад-Арсен і Галя-Рута безболісно розійшлися. Після невдалого першого шлюбу молода жінка зрозуміла: розрив із чоловіком, якого любиш не лише душею, а й тілом, набагато болісніший, аніж припинення стосунків із тим, хто викликав лише юнацьку симпатію. До речі, вже після нашої перемоги в дев’яносто першому Владислав офіційно поміняв ім’я, записавши себе Арсеном Смиковенком, став ходити Києвом у полотняних штанях, вишиванці, козацькій свитці та смушковій шапці, а після того, як Кравчука на президентському посту змінив Кучма, взагалі вибрався на Черкащину, успадкувавши бабину хату. Чим він там дотепер займається, Галині невідомо.
Але незнайомець з’явився в їхньому гуртожитку саме в дні, коли стосунки з Владом-Арсеном розвивалися по висхідній і вона офіційно вважалася «його дівчиною».
3
Привів незнайомця Юрко-Залізняк. Представив як пана Костя, борця за Україну, політв’язня, постраждалого від комуністичного режиму. Правда, сам пан Кость частину титулів одразу відкинув, посміхаючись у вуса, але загалом визнав: свого часу йому таки дісталося за бажання побудувати незалежну державу. Власне, його запросили до гуртожитку, аби взяти велике інтерв’ю для їхнього журналу, який, до речі, так і залишився в рукописах. Залізняк, за його словами, познайомився з паном Костем на неформальному мітингу в «трубі» — підземному переході під площею тоді ще імені Жовтневої революції. Пан Кость погодився поїхати до студентів відразу, тільки попередив — живе під Києвом, у Клавдієво, і боїться запізнитися на останню електричку. Хлопці заспокоїли його, швидко організувавши для гостя вільну койку.