Шукач [Стрілець]. Темна вежа I
Шрифт:
Вони пішли до стайні, де стрілець зробив грубий згорток із попони, під якою спав раніше (попона була жарка й кусалася, але вибору не було). По тому наповнив бурдюки з колонки.
— Ти понесеш один із бурдюків, — мовив стрілець. — Поклади його собі на плечі — ось так, бачиш?
— Бачу. — Хлопчик відповів йому поглядом, сповненим обожнювання, але швидко опустив очі. Один із бурдюків ліг йому на плечі.
— Не надто важкий?
— Ні, все гаразд.
— Кажи правду. Я не зможу тебе нести, якщо в тебе станеться сонячний удар.
— Ніякого удару не станеться. Зі мною все буде добре.
Стрілець кивнув.
— Ми ж у гори йдемо, правда?
— Так.
Вони вирушили в дорогу. Сонце пекло немилосердно, розпечене повітря пашіло жаром. Джейк, голова якого ледь сягала ліктя стрільця, ішов праворуч трохи попереду. Кінці бурдюка з сиром'ятної шкіри звисали йому мало не до кісточок. Сам стрілець ніс іще два бурдюки, закинувши їх за плечі навхрест, а під пахвою тримав пакунок із харчами, притискаючи його до тіла лівою рукою. У правій руці були згорнуті попона, кисет і решта стрільцевих гунна.
Проминувши дальню браму придорожньої станції, вони знову натрапили на ледь помітні сліди шляху для диліжансів. Хвилин п'ятнадцять просто йшли, а потім Джейк повернувся і на прощання помахав рукою до двох будівель. На велетенських обширах пустелі вони ніби притискалися одна до одної.
— Бувайте! — крикнув Джейк. — На все добре! — А потім зі стурбованим виглядом знову повернувся обличчям до стрільця. — Таке враження, наче за нами щось стежить.
— Щось чи хтось, — погодився стрілець.
— Невже там хтось ховався? Ховався весь цей час.
— Не знаю. Навряд.
— Може, нам слід повернутися? Піти назад і…
— Ні. Вороття немає.
— Це добре! — із запалом вигукнув Джейк.
Вони рушили далі. Їхній шлях перетнув дюну із затверділого піску, і коли стрілець озирнувся, придорожня станція вже зникла з поля зору. Їх знову оточувала сама лише пустеля, і нічого, крім неї, не було.
VII
Минуло три дні відтоді, як вони залишили придорожню станцію. Тепер обриси гір, що бовваніли перед очима, видавалися оманливо чіткими. Стрілець із Джейком бачили, як пустеля поступово переходить в уступчасте передгір'я. Перші оголені схили. Корінна порода з лиховісним тріумфом руйнівника випинається з-під верхнього шару землі. Трохи вище на короткому відрізку краєвид знову вирівнювався, і вперше за місяці, ба навіть роки, стрілець побачив справжню, живу зелень. Трава, карликові ялинки, а може, навіть верби — усе живилося талим снігом, що збігав із вершин. Понад зеленню знову починалося царство голих скель — хаотичне нагромадження колосів, що урочисто здіймалися до самих сліпучо-білих засніжених вершин. Лівіше скелі розділяла велетенська тріщина, спускаючись до невисоких вивітрених бескидів з піщанику, плоских гір та крутих схилів на дальньому краю гірського масиву. І вся ця далека перспектива майже весь час була оповита сизим серпанком дощової мжички. Вночі, перед сном, Джейк кілька хвилин зачаровано споглядав, як удалині грають шаблі блискавок — пурпурово-білі спалахи, що пронизували чистий нічний обрій.
Джейк добре переносив мандрівку. Він був витривалим. Більше того, для боротьби з виснаженням він, здавалося, спокійно використовував внутрішні резерви енергії — силу волі і рішучість, перед чим стрілець схилявся, не приховуючи захоплення. Хлопчик не надто багато розмовляв і не ставив питань — навіть про щелепу, яку стрілець задумливо крутив у руках, викурюючи вечірню цигарку. У нього склалося враження, що Джейкові дуже лестить, ба навіть додає натхнення стрільцеве товариство. І це непокоїло. Хлопчика поставили на його шляху (поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в руках),і те, що він не обтяжує стрільця, відкривало похмурі перспективи.
На шляху регулярно траплялися симетричні залишки багать, які розкладав чоловік у чорному, і стрільцеві здалося, що тепер вони вже не такі давні, як раніше. Коли настала третя ніч їхньої подорожі, стрілець, поза всіляким сумнівом, побачив удалині, десь на першому узвишші передгір'я, спалах вогника від чергового багаття. Але тих великих радощів, того тріумфу, якого міг би сподіватися, не відчув. Бо згадалося одне з улюблених Кортових прислів'їв: «Стережися того, хто вдає із себе кульгавого».
Настав четвертий день відтоді, як залишилася позаду придорожня станція. Годині о другій Джейк похитнувся і мало не впав.
— Сядь, будь ласка, — сказав стрілець.
— Ні, все добре.
— Сідай.
Хлопчик покірно сів. Стрілець опустився навпочіпки, щоб на Джейка впала його тінь.
— Пий.
— Я не повинен, поки…
— Пий.
Хлопчик зробив три ковтки. Змочивши край попони, яка зараз стала набагато легшою, стрілець приклав вологу тканину до зап'ястків і чола малого, сухих і гарячих, наче його терзала лихоманка.
— Віднині ми завжди відпочиватимемо вдень о цій порі. П'ятнадцять хвилин. Може, поспиш?
— Ні, — знітившись, відповів хлопчик, і стрілець лагідно подивився на нього. Потім, ніби відсторонено, витяг із патронташа патрон і почав крутити його в пальцях. А Джейк зачаровано спостерігав.
— Як спритно! — із захопленням сказав він.
Стрілець кивнув.
— Еге ж. Коли мені було стільки ж років, скільки тобі зараз, я жив у місті-фортеці, казав я тобі?
Хлопчик сонно похитав головою.
— Саме так. І був там один поганий чоловік…
— Той священик?
— Правду кажучи, я іноді сам про це думаю, — відповів стрілець. — Якби їх було двоє, то, гадаю, вони мали б бути братами. Може, навіть близнюками. Але чи бачив я їх коли-небудь разом? Ні, ніколи. Цей поганий чоловік… Мартен… був чаклуном.
Як Мерлін. Там, звідки ти родом, що-небудь знають про Мерліна?
— Мерлін, король Артур і рицарі Круглого столу, — наче уві сні, пробурмотів Джейк.
Стрільця пройняв неприємний дрож.
— Так, — сказав він. — Ельд Артур, правду кажеш, і я дякую. Я був зовсім маленьким…
Але хлопчик не слухав: він спав сидячи, акуратно згорнувши руки на колінах.
— Джейку!
— Атож.
Це слово, почуте від Джейка, вразило стрільця в самісіньке серце, але він постарався, щоб голос його не виказав.
— Коли я зроблю щиглика пальцями, ти прокинешся. І почуватимешся здоровим і бадьорим. Ясно?
— Так.
— Тоді лягай.
Стрілець узяв кисет і скрутив цигарку. В ланцюжку подій явно чогось бракувало. Щоб знайти відсутню ланку, він старанно напружував пам'ять, аналізуючи все до найменшої подробиці, і нарешті збагнув, у чому річ. Бракувало того відчуття нестямного поспіху, відчуття, що будь-якої миті його випередять, що сліди шляху згубляться і йому залишиться тільки останній нечіткий відбиток ноги на землі. Усе це минулося, і в стрільцеві поволі росла впевненість у тому, що чоловік у чорному хоче, аби його наздогнали. Стережися того, хто вдає із себе кульгавого.