Шукач [Стрілець]. Темна вежа I
Шрифт:
XI
Схил Вішальників розташовувався на Тонтонському шляху, і в цьому була певна іронія долі, яку міг би гідно оцінити хіба що Катберт — Роланд цього не розумів. Але навдивовижу велична і зловісна шибениця, незграбний силует якої вимальовувався на тлі яскравого синього неба, нависаючи над трактом для диліжансів, справила на нього незабутнє враження.
Цього дня обох хлопців звільнили від ранкових занять. Корт не без зусиль упорався з читанням записок від батьків: ворушив губами, час від часу киваючи головою. Закінчивши читати, він дбайливо сховав папірці в кишеню. Навіть тут, у Ґілеаді, папір був на вагу золота. Коли два аркуші опинилися в безпечному місці, Корт звів погляд у світанкове небо, забарвлене у синьо-фіолетові відтінки, і знову кивнув.
— Чекайте тут, — звелів він і пішов до перехнябленої камінної хижки, що слугувала йому житлом. Повернувся він з окрайцем висівкового прісного хліба, розломив його навпіл і вручив кожному по шматку.
— Коли все скінчиться, покладіть це йому під черевики. І глядіть же зробіть, як я кажу, а то духопелитиму вас увесь наступний тиждень.
Зрозуміти, навіщо це потрібно, вони змогли тільки тоді, коли приїхали на місце верхи на Катбертовому мерині. Вони були перші, до прибуття інших залишалося ще добрих дві години, а до страти — чотири, тож Схил Вішальників був безлюдним, тільки граки й круки були скрізь, куди не кинь оком. Галасливі птахи обсіли масивну поперечну балку, що височіла над лядою люка — механізмом спорядження в потойбічний світ, — рядком сиділи уздовж краю помосту, змагалися за місце на сходах.
— Трупи залишають птахам, — пробурмотів Катберт.
— Давай піднімемося нагору, — запропонував Роланд.
Катберт глянув на нього якось сполохано.
— Туди?Гадаєш…
Роланд нетерплячим жестом перебив.
— До страти ще сила-силенна часу. Ніхто нас не застане.
— Ну гаразд.
Вони повільно рушили до місця страти, і птахи знялися у повітря, каркаючи й кружляючи, наче юрба сердитих селян, у яких відняли землю й майно. Їхні однобарвно чорні тільця чітко виділялися на тлі чистого неба Внутрішнього Світу, освітленого першими променями сонця.
І тут Роланд уперше відчув, якою насправді величезною була його причетність до цієї страти. Ця деревина не належала до благородних порід і не була частиною машини Цивілізації, що вселяла благоговійний страх, — просто така собі покороблена сосна з Баронського лісу, закаляна ляпками білого пташиного посліду. Ці білі цятки були скрізь — на сходах, поручнях, помості, — сморід стояв страшенний.
Повернувшись до Катберта, вражений, наляканий Роланд побачив в очах друга такий самий вираз.
— Я не можу, — прошепотів Катберт. — Ро, я не можу на це дивитися.
Роланд хитнув головою. У цьому всьому був для них певний урок, але темою його стане не радісне і приємне, а щось стародавнє, відстале, з потворними формами. Ось чому батьки дозволили їм приїхати. І в Роланд і заговорила звична німа осляча впертість, тож, щоб з усім цим упоратись, він виявив неабияку стійкість і моральну силу та взяв себе в руки.
— Зможеш, Берте.
— Я не засну ввечері.
— Значить, так тому й бути, — відказав Роланд, не розуміючи, до чого тут сон.
Зненацька Катберт вхопив Роланда за руку і подивився на нього з такою невимовною мукою, що Роланда знову охопив сумнів і розпач від того, що вони прийшли на кухню західного крила того вечора. Батько був правий. Бодай йому не знати. Краще б усі чоловіки, жінки й діти у Тонтоні померли й перетворилися на прах, ніж те, що має статися.
А втім. Все ж. Це був для нього урок, хай навіть варварський, ніби напівукопана в землю річ з гострими краями, і він не дозволить страху взяти над собою гору.
— Давай не підемо туди, — попросив Катберт. — Ми вже все побачили.
І Роланд знехотя кивнув, відчуваючи, що ситуація (якою б вона не була) виходить з-під його контролю. Корт (він знав це напевно) сильними ударами збив би їх із ніг, а потім змусив піднятися на поміст, крок за кроком долаючи відстань і клену-чи долю… дорогою сьорбаючи носом і втягуючи у горло свіжу кров, на смак як солоне варення. Мабуть, Корт накинув би на перекладину нову мотузку і змусив би їх по черзі просунути голову в петлю, а ще примусив би їх постояти так на ляді люка, аби пережити це відчуття. І якби котрийсь із них схлипнув чи з переляку обмочився, Корт одразу ж вліпив би йому потиличника. І, звісно, був би правий. Уперше в житті Роланд зрозумів, що ненавидить свій статус дитини і прагне якомога швидше подорослішати.
Перед тим, як відвернутися, він неквапом підчепив нігтем і відламав від поручнів тріску, поклавши її до нагрудної кишені.
— Навіщо ти це зробив? — спитав Катберт.
Він хотів сказонути у відповідь щось хвацьке, на зразок: «Та так, на щастя!..» — але лише подивився на Катберта і похитав головою.
— Просто хочу мати її при собі. Завжди.
Відійшовши від шибениці, вони сиділи на землі в очікуванні страти. Десь за годину почав підтягуватися місцевий люд. Переважно це були сім'ї, що приїхали на роздовбаних таратайках і возах, прихопивши з собою сніданок у критих кошиках, де лежали холодні налисники з варенням із ягід дикої фітолаки. У Роланда забурчало в животі від голоду, і він знову з розпачем подумав, куди ж поділися шляхетні манери, його ж цього навчали, а тепер ось доводиться гадати, чи це, бува, не брехня. А може, це скарби, які надійно переховують глибоко всередині мудреці… Йому хотілося в це вірити, але водночас здавалося, що Гекс у брудному білому одязі, який бродив своєю чадною кухнею в підвалі й покрикував на кухарчуків, мав більшу гідність. Розгніваний і збентежений, Роланд вертів у руках тріску з шибениці. Катберт із незворушним виразом обличчя лежав поряд.
XII
Врешті-решт виявилося, що в страті нема нічого такого особливого. І це втішило Роланда. Гекса привезли у відкритому возі, але впізнати його можна було тільки з величезного обхвату тіла, бо очі йому зав'язали широким шматом чорної тканини, що закривав обличчя. Дехто з натовпу почав кидати каміння, але основна маса не відривалася від сніданку й просто споглядала.
Не надто добре знайомий Роландові стрілець (він тішився з того, що не його батько витягнув чорний камінь) обережно повів Гекса вгору сходами. Двоє Вартових пройшли вперед, зайняли свої позиції обабіч люка. Коли Гекс і стрілець-кат зійшли нагору, то екзекутор накинув мотузку із зашморгом на перекладину, а потім — на шию кухареві й затягував вузол доти, доки він не опинився біля лівого вуха. Птахів не було видно, але Роланд знав, що вони десь причаїлися й очікують на здобич.
— Ти хочеш покаятися? — спитав вішатель.
— Мені нема в чому каятися, — відповів Гекс. Слова він вимовляв легко, та й голос навдивовижу був сповнений гідності, попри те що рота йому прикривала ганчірка, яка звисала на обличчя. Тканина злегка тріпотіла на приємному вітерці, що вже посилювався. — Я не забув обличчя свого батька: його образ завжди був зі мною.
Роланд швидко оглянув натовп, і побачене його стурбувало: невже юрба співчуває? Навіть захоплюється? Обов'язково треба спитати в батька. Певне, темні часи настали, якщо зрадників називають героями (чи навпаки, невесело подумав він). Авжеж, темні часи. Шкода, що він не надто добре все розуміє. Зненацька стрельнула в голові думка про Корта й хліб, який він їм Дав. Він відчув презирство — не за горами той день, коли Корт йому прислужуватиме. Але, мабуть, не Катбертові. Мабуть, Берт не витримає Кортового прицільного вогню й залишиться пажем чи грумом (або, що стократ гірше, стане напахченим дипломатом, який марнує час у приймальнях чи зазирає у шарлатанські магічні кристали разом із маразматичними королями й принцами). Але Роланда така доля не спіткає. Він це знав напевне. Його призначення — відкриті простори й довгі поїздки верхи. Пізніше, на самоті, він дивуватиметься з того, що така доля могла здаватися йому бажаною.