Шукайте жінку
Шрифт:
З допомогою того ж чиновника, який щойно братався з ним у номері, Пилипові придбали квиток у спальний вагон — другий від електровоза, і Синиця, приблизно розрахувавши, де саме зупиниться цей вагон, став на краю перону. А поїзд уже накочувався задом, гуркочучи колесами й скрегочучи буферами.
Пилип зайшов у вагон перший, непоспішливо переодягнувся у спортивний костюм і простягнувся на вкритій товстою ковдрою полиці. Вагон був порожній, і Пилип подумав: може, йому пощастить і друга полиця лишиться вільною, ніхто не хропітиме поруч, та й взагалі не дуже полюбляв вагонні знайомства з їхнім уже дещо усталеним ритуалом.
По радіо оголосили, що сторонні повинні полишити вагони, щось голосно сказала провідниця в тамбурі, Синиця не без задоволення подумав, що йому таки випало самому розкошувати в комфортабельному купе, та загуркотіли на коліщатках двері, відсунулися наполовину — і у вузенький отвір протиснувся літній чоловік з дипломатом як дві краплини води схожим на Пилипів.
“Добре, хоч чоловік, а не якась язиката жінка”, — подумав Синиця. Але все ж неприязнь до попутника, якась підсвідома неприязнь, хоч не мав жодних підстав для цього, не зникла, незважаючи на те, що чоловік привітався ввічливо й, поклавши дипломат, одразу вийшов з купе. Певно, вирішив Пилип, оця неприязнь виникла б у нього до кожного, хто б зайняв місце поруч: він уже настроївся на самотність, а цей чоловік, хай найвихованіший і найтихіший, порушив його спокій. Мабуть, якийсь московський чиновник середнього рівня — як сьогоднішній Віктор Васильович, — теж пнеться вгору, вважає себе постаттю… Розподіляє чи то фінанси, чи то матеріали, а може, просто готує начальству накази й розпорядження, а з цих наказів, ропоряджень та інструкцій десь внизу, у провінції, формується спосіб життя, регламентований у всіх його проявах тим же чиновником.
Синиця тоскно подумав про ті рогатки, які ставлять на їхньому шляху навіть у Академії, а в них усе ж, порівняно з іншими сферами, воля й простір. Оцей його попутник, певно, помічник заступника міністра чи навіть самого міністра, бо їздить у спальному вагоні. За своє життя він наплодив стільки паперів, що ними можна було б набити все їхнє купе, може й піввагона, і він свято вірить у потрібність та обов’язковість цих паперів. Згадавши, скільки інструкцій для неухильного виконання одержує їхній інститут, Синиця ще більше розлютився на свого сусіда й сердито засопів, коли той повернувся до купе.
Тепер Пилип розгледів його. Середнього зросту чоловік з сивими скронями, підтягнутий, навіть якийсь спортивний. Він став спиною до Синиці, почав роздягатися. Пилип лежав з напівзаплющеними очима, удавав, що куняє, та уважно стежив за кожним рухом попутника. Той акуратно прилаштував костюм на плечики, добре пошитий темно-синій костюм у смужку, не новий — Синиця встиг помітити, що обшлаги в одному чи двох місцях акуратно поцеровані.
Чоловік повісив костюм бортами до стіни, але Пилип устиг побачити на лацкані якийсь значок, і його антипатія до сусіда зросла: дорослий і, мабуть, поважний чоловік, а бавиться значками, як юнак чи дженджур. Проте хто сказав, що поважний? Сиві скроні й місце в спальному вагоні ще ні про що не говорять, грошей тепер кури не клюють у завмагів, перукарів та різних проноз, вони мають їх навіть більше, ніж академіки.
Але, зупинив сам себе Синиця — поцеровані обшлаги… Навряд чи проноза, який не рахує гроші, доношував би піджак до такого стану.
Чоловік натягнув на себе вовняний тренувальний костюм і вийшов, прихопивши рушник. Синиця сів на полиці, потягнувся. Сонливість та умиротвореність полишили його, Пилипові було шкода цього приємного стану. Вирішив більше не звертати уваги на попутника, навіть ігнорувати його, досить того, що в Москві довелося спілкуватися з людьми за обов’язком, догідливо посміхатися, казати якісь увічливі слова, компліменти, а в деяких кабінетах і кланятися. Пилип роздратовано згадав, як зайшов до Віктора Васильовича, як називав його шановним, цікавився здоров’ям, хоч і так було видно, що здоров’я їхньому кураторові не позичати, це й підтвердилося згодом: самотужки вижлуктив пляшку коньяку, навіть не почервонівши. Певно, не слід було запрошувати його в готель до інтимної компанії, та чорт смикнув за язик, Пилип навіть сказав, що без нього, Віктора Васильовича, вечір не вечір. А той посміхався зверхньо, пиха так і випромінювалася з нього, а чому? Бо привчили: такі, як він, Пилип Синиця, навіть вищі за нього, директори інститутів, республіканські академіки вважають за необхідне сказати Вікторові Васильовичу приємні слова, навіть підлабузнюються. А той звик приймати це за чисту монету, увірував у свою вищість, а насправді — тьху, чиновник, паперомаратель, як про таких говорив гоголівський городничий? Пилип напружив пам’ять і згадав: дрянь, сосулька… Краще не скажеш! Однак і городничий плазував перед столичним чиновником, поки не зрозумів свою помилку. А Віктор Васильович не якийсь жалюгідний колезький реєстратор, він тягне на статського радника чи вище, і все ж…
Пилип вимучено посміхнувся й пошепки вилаявся. Зробилося гидко, стенув плечима й поморщився, сам зневажаючи себе. Провів долонею по обличчю, відганяючи непотрібні думки, зачепився поглядом за костюм над протилежною полицею й подумав: чого це попутник повісив його бортами до стінки? Майнув неясний здогад, Пилип швидко визирнув у коридор — порожньо, тільки провідниця клопочеться біля титана. Пилип повернув костюм до себе й навіть застиг од здивування: лацкан прикрашав значок депутата Верховної Ради СРСР.
Синиця зачудовано похитав головою: от тобі й дженджур чи завмаг, який кидається грішми… Виявляється, член найвищого Радянського парламенту, отже, заслужена, шановна й відома людина!
Пилип знеможено опустився на полицю: тепер навіть поцеровані обшлаги не породжували зневагу, навпаки — повагу й навіть замилування.
Пилип вийшов з купе, побачив, як наближається, похитуючись у такт ходу поїзда, його сусід, чоловік у звичайному недорогому тренувальному костюмі, й догідлива посмішка заграла на його вустах. Притиснувся до стінки у вузькому проході, обмацав попутника уважним поглядом. І як він міг подумати, що той — середній чиновник? Очі розумні й проникливі, а обличчя аж випромінює статечність. Та й сама манера триматися свідчить про силу й звичку якщо не командувати, то принаймні трохи підноситися над людьми.
Депутат сковзнув по Пилипові поглядом, за щось пробачився, а за що, власне, пробачатися? Поїзд гойднуло й штовхнув трохи — ну й що? Пилип відхилився від розчинених дверей, щоб не створювати депутатові незручності, подивився йому в спину, відчувши, як сам він чомусь поменшав. Прикрив рот рукою, аби не потривожити сусіда коньяковим запахом, і ступив до купе слідом за ним. Примостився на полиці скраю, наче приготувався негайно виконати перший же депутатів наказ, дивився, як той ховає зубну щітку й мило до дипломата, мило у звичайній пластмасовій і тріснутій мильниці, гіршій, ніж у нього. Нараз подумав: але ж депутат може бути простим слюсарем чи комбайнером, певно, він заробляє менше, ніж член-кореспондент Академії, то з яких прибутків купувати імпортні несесери?
А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав:
— Почаюємо?
Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат — слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем.
— Мене звуть Яковом Васильовичем, — відрекомендувався депутат.
— Пилип Миколайович, — озвався Синиця.
— Киянин?
— Звідки знаєте?
— З того, як назвалися — український акцент. — Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: — Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають.
— Логічно, — аж просяяв Синиця. — Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю…
— Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! — не запитав, а ствердив Яків Васильович.