Шукайте жінку
Шрифт:
— Гарна марушка!
— Клас, — погодився Моня, — поганих не тримаємо.
— Позич на годину! — вищирився Прищ.
Риси Копотового обличчя потвердішали.
— От що, — рубонув рукою, — я вас не заради марух сюди витягнув. Знаєте, скільки виклав?
— Тисячі по дві за кожного? — припустив Прищ, згадавши зажерливу майоршу.
— А по п’ять не хочеш?
— Овва! — зрадів Прищ. — Виходить, ми ще чогось варті!
— І по п’ять сьогодні заробите, — пообіцяв Копот.
Прищ хижо зблиснув очима.
— Годиться!
Але Модник хитрувато
— Мокруха?
— На мокруху я не згоден… — прогудів Прищ.
— А тобі не все одно? — запитав його Копот. — Що один інкасатор, що два — вирок сам знаєш який… Двічі голову не стинають.
— Виходить, знаєш про інкасатора? — жахнувся Прищ.
— Знаю і мовчу… — запевнив Копот. — Поки ви мене слухатиметесь.
— Ти заткнись, — наказав Прищеві Модник, — Копот про інкасатора давно знає, тому й витягнув нас сюди. Чи не так, Моня?
— Робота сьогодні буде справжня, — сказав той. — Братимете касира…
— З пушкою?
Копот махнув рукою.
— Радгоспна касирка, везтиме з районного банку зарплату…
— Без охорони? — не повірив Модник.
— Уяви собі, звикли, що обходиться… Шофер на ЗІЛі возить, має, правда, інструкцію не зупинятися, але ж ти, — тицьнув Прища пальцем у живіт, — недарма у міліцейський формі…
— От для чого! — нарешті збагнув той. — А я все думаю: навіщо з мене мента робити!
Копот відступив у кущі, поманивши за собою Модника. Прищ посунув за ними, ламаючи гілки. У глодовій гущавині стояв мотоцикл з коляскою, жовтий міліцейський мотоцикл і літери “ГАИ” чорніли на ньому.
Модник одразу оцінив Копотів задум, мовив захоплено:
— А ти голова! — витягнув свого і так довгого носа, принюхався. — Щойно перефарбував?
— Я що, дурний на гаїшному мотоциклі сюди пиляти? — Копот обвів посвітлілим поглядом співучасників, зиркнув на годинник. Сказав: — Я зараз повертаюся в райцентр. ЗІЛ з касиркою виїде звідти приблизно через годину. Від шосе до радгоспу ще дванадцять кілометрів, перестрінете його десь посередині. Там далі також гайок, на дорозі вам стовбичити не треба — на автоінспекцію кожен зверне увагу, — заховаєтесь у кущах, а за десять до першої займайте пост. ЗІЛ номер п’ятдесят вісім — шістнадцять, серія КХВ, далі вас не вчитиму. А щоб розмова у вас вийшла справжня і щоб не дуже пручалися шофер з касиркою — от!.. — Витягнув з кишені пістолет, подав Модникові.
Модник узяв зброю обережно, навіть благоговійно, витягнув обойму, пересмикнув затвор.
— Сім маслин, — сказав з повагою, — вистачить…
Копот підморгнув йому.
— Знаєш, який найнадійніший свідок?
— Мертвий… — відповів Мод пик тихо, щоб не почув Прищ.
— Касирка возить гроші в жовтенькій валізці, — повідомив Копот.
— Скільки? — жадібно видихнув Модник.
— Вам по п’ять кусків.
— Майорша вимагає ще по куску за форму.
— Віддам сам.
— Скільки везтиме касирка? — уперто повторив Модник.
— Тобі п’ять мало?
— Мало! — просичав Прищ. — Я все чув: пушку недарма маслинами набив… Моє слово — все навпіл…
— Во! — згорнув дулю Копот. Подумав і додав: — Гаразд, додам по дві.
— По сім на рило?
— Отож.
Прищ похитав головою, та Модник, збагнувши, що вони все одно цілком залежать від Моні, погодився:
— Хай буде по-твоєму.
Копот стрельнув на нього оком.
— Валізку не відмикати. Я перевірю. Паняйте… — вказав на мотоцикл.
Прищ почав втискувати своє огрядне тіло у коляску, а Копот відкликав на мить Модника, наказав:
— Ти не пальцем роблений, отже, сам розумієш: в колонії все на виду, й навіть зайву десятку помітять. Валізку тримай сам, Прища до неї не підпускай.
— Кажеш, як справжній начальник.
— А я і є для тебе справжній, — обірвав його Копот
11
Пилип Синиця приїхав на вокзал за півгодини до відходу поїзда. Два дні в Москві йому вистачило вповні. Пилип взагалі не любив їздити в Москву, вважаючи відрядження даремно витраченим часом. Столиця з її метушнею, ходінням по установах, сидінням у приймальнях різних за рангами, але однакових за суттю начальників, безкінечними розмовами, переважно пустопорожніми, невипадковим, однак майже обов’язковим чаркуванням дратувала Пилипа, він завжди намагався скоротити своє перебування тут і полегшено зітхав, улаштувавшись у купе фірмового поїзда “Україна”
І сьогодні не обійшлося без чаркування. Збіглися в його номері готелю “Москва” — чиновник з Академії, від якого залежало позитивне розв’язання деяких фінансових проблем їхнього інституту, та двоє колег, порівняно молоді, та вже титуловані доктори наук. Від них не залежало нічого, але вже повелося: провінційний гість у білокам’яній мав хоч якось засвідчити своє шанобливе ставлення до столичних колег, і Синиця засвідчив: придбав (за нинішніми часами не без труднощів) три пляшки коньяку, взяв у буфеті кульок з сьомгою та чорною ікрою, накрив маленький столик у своєму просторому (в старому крилі) номері, сам сів на ліжку, бо в кімнаті було тільки два крісла та один стілець, і вони просиділи з шостої до восьмої, поки не спорожнили до краплини всі пляшки. Виникала навіть ідея замовити в ресторані ще, проте вчасно схаменулися: до відходу поїзда лишалася тільки година.
Пилипові пофортунило: щойно вийшов з готелю, як за два кроки зупинилося вільне таксі — точно пофортунило, бо довелося б ще з півгодини теревенити з не в міру балакучими колегами, тим паче, що розмова починала набирати відомого характеру — “ти мене поважаєш?”
Синиця з полегшенням помахав друзям рукою, пообіцявши (хоч не вірив жодному своєму слову) за першої ж нагоди повернутися до столиці, і ось тепер ішов порожнім пероном, бо поїзд, звичайно, ще не подали. Прошкував потихеньку, речі не обтяжували його: мав лише дипломат з паперами, спортивним костюмом та електричною бритвою, правда, придбав ще два кілограми лимонів, бо в Київ навіть після чорнобильської аварії не завезли цитрусових, а Лара просто обожнювала чай з лимоном.