Шукайте жінку
Шрифт:
— Накази такої чудової мадами, — улесливо посміхнувся Модник, — можна виконувати без попередніх умов.
— А ти — тріпло! — звузила очі Маруся.
— Просто відвик від приємного жіночого товариства. Загрубіли за колючим дротом, а тут така приємна нагода побалакати із справжньою мадамою.
— Добре… — пом’якшала Маруся. — То слухайте… Розконвоювали вас не за красиві очі. — Роззирнулася: навколо тільки бетонні панелі, розриті траншеї та купа червоної цегли. — Ніхто нас не чує, і розмова ця не для чужих вух. Отже, просили за вас, і майор вирішив задовольнити прохання.
— Я завжди знав, що начальник майор Плева — душевна й справедлива
— Скільки років тобі лишилося сидіти? — раптом запитала Маруся.
— Два з половиною. А що?
— А те, що відсидів би ти все від дзвінка до дзвінка, аби не попросили за тебе.
— Хто?
— Копота знаєш?
— Невже Моня-великий? — покліпав очима Модник. — Але ж?..
— Хочеш сказати, що Копот ніколи не був благодійником?
— Точно.
— Маєш рацію. Ти й Прищ потрібні Копотові, він дуже просив майора, а вони старі товариші, й начальник колонії не зміг відмовити.
— І чого хоче від нас Моня? — прогудів раптом Прищ. Потер тильним боком долоні руду щетину на підборідді й додав: — Знаю я його, гада. Задурно нічого по вчинить.
І знову Модник відтер його ліктем.
— Цить, — наказав, — розберемося без тебе. — Ступив крок до Марусі, зазирнув їй у вічі й запитав: — Ви не знаєте, для чого ми знадобилися Моні?
— Догадуюсь.
— Для чого ж?
— А це він сам тобі скаже.
— Коли?
— Скоро.
— Як з ним побачимося?
— Я попереджу.
Модник озирнувся на Прища.
— Хиляй звідси, — наказав.
— Чого?
— Бо треба. Цеглу на тачку навантажуй. — Прищ пішов неохоче, Модник подивився йому вслід, плюнув і заявив: — Тупий, як ця лопата… — Штовхнув ногою заступ, що стирчав в землі.
— То чого водишся з ним? — не збагнула Маруся.
— Але надійний і сильний. М’язів досхочу, а в мене тут зайвина, — постукав себе пучками по чолу.
— Слухається тебе?
Модник підморгнув зухвало.
— Порядок. Тепер ми удвох, кажи, що надумала.
— Усе сказала.
— Ні, — заперечив Модник жорстко, — ви із своїм ментом даром нічого не зробите. Наслухалися…
Маруся взялася руками в боки, очі в неї гнівно запалали.
— Ти!.. — вигукнула, свердлячи Модника колючим поглядом. — Ти смієш так розмовляти зі мною? Зек паршивий!
— Уже не паршивий… — зареготав Модник нахабно. — Якщо така прекрасна мадама прийшла побалакати зі мною, то не паршивий, а потрібний. Скільки Моня заплатив тобі за нас?
Маруся похилитала в Модника перед носом товстим пальцем.
— Відаєш, що роблять з тими, хто багато знає?
— Гаразд, — відступив Модник, — я у ваші справи не лізтиму. Але скажи, чого хоче Копот?
— Гадаю, не в піжмурки гратиметесь… — Марія хотіла сказати, що десять тисяч задурно ніхто не викладає, та вчасно схаменулася. — Значить, так: Копот має подзвонити цими днями. Уранці. Я тоді вас і знайду. За вами приїдуть. Увечері маєте повернутися. Все.
— Слухаюсь, громадяночко начальнице!
— Не блазнюй, я ж сказала: не в піжмурки гратимете.
— Моню я знаю, — ствердив Модник, — Моня задурію не покличе. Ми з ним колись…
— Те мене не цікавить, — обірвала його Маруся і додала, трохи повагавшись: — Копот просив для тебе й Прища офіцерську форму. То Прищеві я міліцейську дістала, на тебе ж майорова підійде.
— Ми з начальником одного зросту, — погодився Модник. Уявив себе в мундирі з погонами, зачудовано покрутив головою і додав: — Навіть ти не відрізниш… — Хтиво підморгнув Марусі й заявив: — Щось у цьому є, як вважаєш?
— І воно туди ж… — скривилася.
— А чого? — набундючився Модник. — Побачила б мене на Хрещатику… То зараз я в робі, а таких піджаків, які я носив, твій майор і не бачив. То, може… — Очі в нього зблиснули.
— Облиш, — обірвала Маруся. — Тільки тебе мені по вистачало.
Модник на мить заплющив очі. Уявив себе у Сочі на центральній площі — вечірній, залитій електричним світлом, перед рестораном в оточенні молодесеньких і гарнесеньких дівчат. Він стоїть у дакроновому бежевому костюмі, палить “Кемел”, у внутрішній кишені піджака туга пачка грошей — вони з Прищем тиждень тому взяли в Києві інкасатора й негайно злиняли на південь, чого-чого, а грошей досхочу, й звабливі дівчатка цвірінькають довкола. Тоді він і не глянув би на таку Марусю, типова корова, спідниця ледь стримує стегна, та зараз би не відмовився і від такої, тепер йому дебела майоріла дорожча за двадцятирічну сочинську шльондру, але ж, здається, він може тільки облизнутися… Нічого, вирішив, усе минає, і життя, здається, знову почало посміхатися йому. Вони колись розмовляли з Монею-великим, і Копот уже тоді натякнув, що мас ідеї: можна зірвати великий банк, якого вистачить надовго. Він же й попередив тоді, що менти почали розплутувати справу з інкасатором, за щось зачепились — дізнався про це від знайомого інспектора карного розшуку й порадив піти в підпілля. Але вони з Прищом вирішили по-іншому: взяли квартиру на Микільській Борщагівці, не дуже крилися, здали кілька речей до комісіонки, і вже через тиждень менти вийшли на них. Чотири роки за крадіжку — манна небесна у порівнянні з тим, що б одержали за інкасатора. Дурень, боронився і вже вихопив пістолет, довелося кінчати, молодий ще, жив би й жив, тобі що, державних грошей шкода?
Але як Моня-великий здогадався, що Дарницького інкасатора взяли саме вони з Плющем? Певно, Прищ щось бовкнув по п’янці. Перед відльотом до Сочі вони нализалися в ресторані “Метро”, й Прищ міг похвалитися, проте обійшлося, все обернулося навіть на краще, бо Копот не забув їх і зараз бере у діло. Світла голова в Моні: найспритнішому менту не розгадати його ходів. Якщо навіть хтось помітить їх з Прищем і міліція матиме їхні портрети, — шукатимуть всюди, крім колонії. Залізне алібі…
А вони тим часом чесно трудитимуться в “учрежденії”, перевиконуватимуть норми, й десь через півроку майор Плева оформить документи й достроково випустить їх на всі чотири сторони. Звичайно, витягнувши з них усе, що зможе. Он яка майоріла огрядна й ділова, Моня виклав за них не один кусок — що ж, це вигідно всім, і Копотопі, і майорові з майоршею, і їм з Прищем. Кожен має свій зиск і кожен зацікавлений в успіху справи.
Але про що торочить майорша?
— За форму заплатите, — сказала Маруся. — Особисто мені. Ти й Прищ. По тищі з кожного.
— По куску? — не повірив Модник.
— Тища з рила…
— А не жирно?
— Якщо тебе у цій формі візьмуть — знаєш, що буде майорові?
— Копець. Але ж і я не дурний…
— Це я бачу. За ризик треба платити.
— Треба, — раптом погодився Модник. Подумав: мабуть, ця товстозада начальниця має рацію, але ж і вони з Прищем погріють руки. Сказав вимогливо: — Принесеш сьогодні дві пляшки. Московської чи столичної. Давно ми з Прищем не гуляли. Душа просить. Заплатимо потім, коли розбагатіємо.