Шукайте жінку
Шрифт:
— Права є… — відповіла Арочка, щиро здивувавшись, чого саме це зацікавило Моню.
— Тачки не маєш?
— Звідки? Якщо ти подаруєш…
— Я, може, й подарую, — несподівано сказав Моня. — Якщо гарно поводитимешся.
— Тобі щось не сподобалося?
— Ні, все гаразд. Однак таке діло: скоро знадобиться тачка.
— А я при чому?
Моня солодко позіхнув.
— Візьмеш у свого нового папахена. Казала, білу “Волгу” має…
— То я ж його тільки раз і бачила…
— Ну й що? Він з тобою зараз заграватиме — не відмовить.
— Ні, — заперечила Арочка.
— Ну?.. — здивувався Моня. — Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна.
— Шукай в іншому місці.
Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко:
— Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу.
— Які ще будуть вказівки? — запитала Арочка.
— А це ми з тобою обговоримо, — не образився Копот. — Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа…
— А він у мами від першого шлюбу.
— Як зветься?
— Льоня Зельцер.
— Це добре, — потер руки Копот. — Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре.
— Чого ж доброго?
— Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!..
— Не рідного, а зведеного.
— Яке це має значення: брат є брат.
— Я його ніколи не бачила.
— Адресу знаєш?
— Льонину? У мами десь є.
— Значить, так, — сказав Копот. — Ти мені сподобалася. Це — факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше.
Арочка щиро й весело зареготала.
— А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла?
— Захочеш, — одповів, — ти красиво жити хочеш.
— А я й тут красиво влаштуюсь.
— Тут? — здивувався Копот. — Що мелеш? Тут красиво не можна.
— А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема.
— Головне — гроші!
— Звідки вони в тебе? Ще на ресторан…
— Дурепа! — розсердився Копот. — Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь?
— Скільки ж маєш? — поцікавилася Арочка.
— Сто тисяч поки що вистачить?
— Овва!.. — не повірила.
— А може й більше…
— Звідки?
— На дурні запитання вірменське радіо не відповідає.
— А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять…
— Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить.
— Вистачить… — автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри…
Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала:
— Де гроші? Покажи.
— Покажу, — згодився той. — Прийде час — покажу.
— Побачу — тоді й балакатимемо.
Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його.
Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала:
“Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра — на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція — спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне — улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня — не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…”
Аріадна уявила собі конкурс, на якому — ні на мить не сумнівалася в цьому — вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася.
— Ти що? — здивовано озирнувся Копот.
— Нічого… — відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами.
8
— Хто з вас Модник, а хто Прищ? — запитала Маруся, одразу усвідомивши, що могла б і не запитувати: у високого й кремезного чоловіка з близько поставленими пронизливими очима щоки вкривали дрібні червоні прищики — таке подразнення шкіри буває у чоловіків після невдалого гоління, однак здоровань не голився вже кілька днів, підборіддя і шия в нього заросли рудуватим волоссям, і червоні прищики серед нього нагадували висохлі торішні ягоди, що чудом збереглися серед вишару.
— А для чого тобі? — недобре зблиснув очима на Марусю високий.
Але нижчий і сухорлявіший відтер його ліктем, виступив уперед і заявив:
— Заткнися й не гуди… — Посміхнувся Марусі, показавши два ряди білих, міцних, бездоганних зубів, і додав: — Мадама хоче знати, то дозвольте відрекомендуватися: Віталій Суслов, тобто Модник, а це мій кореш Гнат Брова, якого заздрісники й недоброзичливці ще в дитинстві чомусь нагородили таким неоковирним прізвиськом.
Маруся пошукала очима, на що присісти, й не знайшла. Хіба що на бетонну панель, яка лежала поруч, але сідати на брудний і холодний бетон не хотілося, та й, зрештою, довго теревенити з цими “зеками” не випадало — вона склала руки на неосяжних грудях і мовила владно:
— Слухайте мене уважно. Запитуватимете потім, коли дозволю. Мене звуть Марією Власівною. Знаєте, хто я?
Модник приклав руку до серця, посміхнувся ще білозубіше й заявив:
— Гріх не знати таку чудову мадаму. Бачили вас двічі або тричі ще тоді, коли безжально доля закинула нас туди… — вказав на вежу над колючим дротом, де бовваніла постать охоронця.
— І ця безжальна доля поверне вас назад, — перебила його Маруся, — якщо не виконуватимете усіх моїх наказів.