Шукайте жінку
Шрифт:
— Не всім же ходити в австрійських… Чи в тебе “саламандрівські”? На жаль, фірма “Саламандра” не забезпечує навіть усіх бажаючих кандидатів наук. Не кажучи вже про простих радянських трудівників.
— Так, — погодився Синиця, — ворошиловградський робітник, який склепав тобі оці зразково-показові, сам би з задоволенням швендяв у “саламандрівських”.
— Бо громадські організації фабрики ще не здогадалися викликати західнонімецьких взуттєвиків на соціалістичне змагання. Але взяли на себе підвищені зобов’язання: випустити понад план ще сотню тисяч таких “молотків”. Цікаво, а якщо б трудящих-металістів перепрофілювати на взуттєвиків?
— За тиждень під керівництвом партійних та профспілкових організацій вони опанували б ще одну професію.
— Досить, — втрутився Некрич, — досить знущатися з нещасних взуттєвиків.
— А вони не знущаються з мене? — обурився Арсен. — Ти уявляєш, що таке мільйон пар такого взуття! — помахав ногою. — Шкідництво в державних масштабах! Магазинні полиці завалені ворошиловградським чи житомирським взуттям, а люди стоять у черзі за імпортним.
Некрич лише знизав плечима: та й що міг заперечити? Спробував перевести розмову на інше:
— Як в інституті? — запитав.
— Поки ти у відпустці, Салій розгорнув бурхливу діяльність.
— На те він і секретар партбюро.
— Боюсь, що його енергія не припаде тобі до душі.
— Чому ж? Володимир Борисович людина здібна, якщо не сказати — талановита. Ти сам казав, що його докторська…
— Блискуча! І тільки дурень заперечував би це. Але хіба ти не знаєш Салія?
— Ну, егоїст і надто гарної думки про себе, то й що? Хто з нас не грішний?
— Вов почав копати під тебе.
Некрич щиро зареготав.
— Вов? Копати?..
— Даремно звеселився. Усе не так просто…
Некрич махнув рукою.
— Ходімо на берег, — запропонував. — Поки жінки зготують сніданок, покупаємося.
Вони спустилися до Десни. Арсен, швидко роздягнувшись, попробував ногою воду, поморщився, але не роздумуючи кинувся у річку. Синиця скинув сорочку, розлігся в шезлонгу.
— Не купатимешся? — здивувався Некрич.
— Для мене холоднувато.
— Мало не двадцять градусів?..
— Не вір… — Арсен випірнув біля самого берега. — Просто цей піжон боїться радіації.
— Справді? — не повірив Некрич.
— Базікало… — блиснув очима на Арсена Синиця. — Але якась правда в його словах є.
— Скільки вже минуло після Чорнобиля, — безжурно заперечив Некрич, — а ми живемо…
— Й житимемо, — розсердився Пилип. — Ми з тобою вже літні, й нам не лячно. А я думаю про свого Юрка.
— Ти ж вивозив його у Карпати…
— Коли?.. Шостого травня, а з тридцятого по шосте, пам’ятаєш, що робилося над Києвом!.. А Юрко в трусах та майці з фізкультурниками на Хрещатику випендрювався…
Арсен вийшов з води, обтрусився, немов собака, і вищирився, також як лютий пес.
— Паскудство! — вигукнув. — Перед Першотравнем про справжній стан аварії знали вже на всіх рівнях. Не хочете відміняти демонстрацію — не треба, звернулися б до робітників, заводи б вийшли, а для чого було виводити дітей?
Синиця поморщився, проте не сказав нічого. Не тому, що не був згоден з Арсеном, навпаки, обурювався, може, ще більше, та не звик уголос висловлювати свої думки, таївся іноді навіть у колі друзів, не кажучи вже про колег на роботі. Сам картав себе за нерішучість, що межувала з боягузтвом, час від часу давав урочисту обіцянку виступити з відкритим забралом на зборах в інституті, та знову й знову відкладав.
“Хай згодом…” — казав сам собі, в глибині душі знаючи, що цього “згодом” ніколи не буде.
Синиця подумав: він також не може простити, що вивели дітей на демонстрацію — особливо кільком керівним дідам, які вітали напівроздягнених юнаків, підлітків, загодя відправивши своїх онуків далеко від Києва. Пилип навіть почав підводитися, готовий висловити все, що думає з цього приводу, та в останній момент узяв себе в руки.
Вирішив: ну чого? Чого тобі не вистачає в житті? Доктор наук і член-кореспондент республіканської Академії, власна “Волга”, гарна квартира в академічному домі, завідуючий відділом інституту… Міг би казати все, що думаєш і хочеш, на всіх, як кажуть, рівнях — таких спеціалістів, як ти, по пальцях рахують, то чого лякатися? Либонь, це у нього в крові, так, у крові, рабство, передане в генах. Пилип заспокоївся, подумавши так. Точно, його прадід був кріпаком, це він знав з дідових розповідей, кріпаком пана Шацького в Катеринославській губернії, тобто рабом, і всі його пращури були рабами. І рабська психологія передалася йому у генах. То чого картати себе: усе так просто й не вимагає пояснень — боягуз за походженням…
Але ж соромно бути боягузом, і батько його загинув на фронті!..
Однак тоді склалися екстремальні умови, й він сам пішов би на ворога з автоматом чи гвинтівкою без вагань. Піднявся б в атаку, знаючи, що може через хвилину чи навіть секунду загинути… Точно, піднявся б, вирішив Синиця, але ж чому не можеш підвестися тепер і сказати керівним дідам усе, що думаєш про них? Тоді, в атаці, тобі загрожувала б смерть, тепер не послали б на якийсь симпозіум чи обійшли черговою нагородою…
То чому ж мовчиш?
Синиця потягнувся у зручному шезлонгу й розсердився сам на себе: такий день, на небі ні хмаринки, вода плюскотить за два кроки, жінки клопочуться на терасі, готуючи смачний сніданок, життя дивовижне й чудове, а він копирсається у якихось темних закутках душі. Чи має для когось значення, які думки й почуття опановують ним, коли заходить у кабінет Петра Петровича? Головне — їхній відділ на порозі важливого відкриття і, можливо, його скоро виберуть у академіки.
Пилип поморщився: не все одно, членкор чи академік, основне — наука, і він віддається їй без останку, всі суботи, неділі, вечори й ночі, ось тільки сьогодні викроїв час, та й лише тому, що не міг відмовити Ларі.