Шукайте жінку
Шрифт:
Тамара давно вже захекалася і впала у крісло, а Софія все ще не могла зупинитися. Потім раптом зупинилася, огледілася посвітлілими очима — у ці короткі хвилини вона уперше за останні довгі роки була щасливою, — та побачила звичну й набридлу картину: сервант з кришталем та фарфоровими балеринами, розчервонілу Тамару з напруженими й здивованими очима… Музика одразу згасла в ній, зробилося сумно й тяжко, як буває вночі, коли раптово прокинешся, не добачивши світлого й радісного сну.
3
Академік Яким Нестерович Гнідаш обійшов навколо столу й зустрів Салія посеред довгого й гарно вмебльованого кабінету з килимом на підлозі. Він потиснув Салієві руку міцно, демонструючи якщо не приязнь, то принаймні доброзичливість, втім, дарував таке рукостискання мало не всім відвідувачам, аж до звичайних прохачів. Вважав, з нього корона не спаде, а якийсь нікчемний кандидат чи аспірант ніколи не забуде приязної посмішки й дружнього вітання, цьому аспірантові можна навіть відмовити у проханні, все одно шануватиме академіка й на усіх перехрестях розповідатиме про його прихильність. На громадську ж думку тепер слід зважати: як-не-як, а перебудова та гласність, і голос цього аспіранта колись може знадобитися.
А Володимир Борисович Салій не якийсь собі аспірант чи кандидат— поважний вчений, талановитий, не кажучи вже про те, що обраний секретарем партбюро інституту.
— Радий бачити вас, — шанобливо нахилив голову академік і вказав Салієві на крісло за низьким круглим столиком, де стояли пляшки з “боржомі” та “пепсі-колою”, попільниця та лежали розпечатані пачки сигарет. Усе на смаки різних відвідувачів, щоправда, не всіх — до круглого столика Гнідаш запрошував тільки почесних та високопоставлених гостей, інших обдаровував лише рукостисканням та посмішкою.
Салій втонув у шкіряному кріслі, усім тілом відчувши його пружність та респектабельність.
— Що в інституті? — для годиться запитав Гнідаш, підсунувши Салієві сигарети.
— Перебудовуємось… — відповів, витягнувши сигарету, Салій. — Важко: іде скорочення штатів, і самі розумієте…
Гнідаш розвів руки, стверджуючи, що співчуває, та, на жаль, нічим не може допомогти.
— Надходять скарги, — сказав, — але ми не звертаємо на них уваги. Вам на місці видніше. Прошу тільки: гласність… Адміністрація має погоджувати кожне рішення з партійною та профспілковою організаціями. Ніякого тиску вгори…
Салій слухняно нахилив голову, згадавши, як Гнідаш обставив справу Павлюка. Сам не дзвонив і не втручався, просто передав через довірену особу: Павлюка бажано залишити. І як довелося тоді їм покрутитися: про бездарність та елементарну Павлюкову неосвіченість в інституті розповідали анекдоти. Водночас амбіцій та зарозумілості Павлюкові не позичати. Виступає на всіх зборах, критикує, закликає до звершень. Салій і без Гнідаша знав, що Павлюка звільняти не можна: потрібна людина… Але ж, відчувши керівну підтримку, зумів переконати й голову місцевкому. Удвох вони й відстояли Павлюка: дарма, що не здав планової роботи, але ж пише до стіннівки й виконує громадські доручення. Та й хіба можна звільнити інваліда, заявив голова місцевкому: Павлюк шкандибає й пересувається, спираючись на ціпок, у дитинстві його збила машина. Бачите, життя не колисає людину, а наше суспільство найгуманніше й не може полишити чесного трудівника у біді…
Володимир Борисович, підхопивши цю думку й виступаючи на якомусь засіданні, так і сказав — “чесного трудівника”, бо й сам на той час увірував у Павлюкові чесноти.
— Доведеться зважувати на деякі суб’єктивні погляди та оцінки директора, — почав обережно Салій, скоса зиркнувши на академіка.
Обличчя Гнідаша скам’яніло.
— Ніякого суб’єктивізму, — сказав твердо. — Незважаючи на тиск згори.
— Але ж Некрич завжди має власну думку…
— Ось нехай і лишається при ній.
— Однак авторитет директора…
— Володимире Борисовичу, дорогий, невже мені вас учити? Є партійні рішення, якими й маєте керуватися.
— Згоден, — поштиво нахилив голову Салій. — Ми твердо проводитимемо лінію партії. Але, Якиме Нестеровичу, прошу врахувати: Некрич зараз у відпустці, ми приймемо рішення, а він повернеться, зуміє переконати вас чи когось іншого, й наша робота виявиться марною.
— Цього не станеться, можете твердо розраховувати на мою підтримку.
— Радий, що наші точки зору збігаються, — пожвавішав Салій.
Академік явно розв’язував йому руки, й з цього слід було скористатися.
Володимир Борисович примружив й так вузькі татарські очі, зовсім сховав їх, щоб не виказати свої справжні почуття, й почав здалеку:
— Звичайно, Некрич незаперечний авторитет і людина талановита. Але, вибачте, дехто має особисту думку з приводу його наукової діяльності, зокрема останньої книжки… — побачив, як зацікавлено зблиснули Гнідашеві очі, й вів далі упевненіше: — Я вважаю, що робота про Сковороду не варта тих схвальних відгуків у пресі, якими її буквально закидали.
Академік налив у склянку води, стиснув її сухуватими, зовсім уже старечими пальцями, потримав, але пити не став і поставив склянку на місце.
“Хвилюється, — відзначив Салій, — і я влучив у десятку. Отже, можна трохи й попустити віжки…”
Він уже не раз чув від довірених людей про ставлення академіка до Некрича. Йшлося навіть не про ревнощі, а категоричне неприйняття. Давно, ще по війні, Гнідаш видав свою першу наукову роботу, яка вирізнялася на тодішньому сірому та одноманітному гуманітарному фоні якщо не новизною думки, то більш-менш яскравою формою, але ж тоді навіть це було сприйняте як неабияка сміливість. Після другої книги Гнідаша помітили нагорі: ступені, чини та звання посипалися на нього як з рогу достатку, і Яким Нестерович справді увірував у силу свого розуму й талановитість. Наступні його книжки також розхвалювалися на всіх рівнях, відзначалися преміями, та вже почали залежуватися на магазинних полицях. Але Гнідаш, який встиг стати академіком та лауреатом, уже твердо знав: він має, так би мовити, одноосібно увінчувати складну піраміду науки. Спочатку Яким Нестерович не звернув особливої уваги на праці молодого доктора Некрича, поплескав його по плечі — так тримати, мовляв. Гнідаш не заперечував проти призначення Некрича директором інституту, навіть сприяв висуненню Некричевої кандидатури у члени-кореспонденти Академії. Усе видавалося дитячими іграшками, але Некрич нахабнішав на очах, писав і писав, видавався навіть за кордоном, і одного дня Гнідаш з жахом збагнув, що на науковому небосхилі з’явилося ще одне світило, яке почало засліплювати і його. Це було настільки дивовижно й незвично, що Яким Нестерович спочатку розгубився. Здавалося: час втрачений, і слід примиритися з двовладдям, та Некрич раз у раз почав припускатися непоправних помилок, і не скористатися з цього було просто гріх. Одна з цих, так би мовити, Некричевих помилок в особі Володимира Борисовича Салія сиділа зараз за низеньким круглим столиком, палила ароматну сигарету й дивилася на академіка відданими очима. Щоправда, Гнідаш не міг побачити справжнього виразу цих очей, що ховалися у вузьких щілинах, проте догадувався, був навіть упевнений: перед ним сидить однодумець і спільник, людина, якій можна довіритись (не до кінця, звичайно, до кінця Гнідаш не довіряв навіть власній дружині, хоча та видряпала б очі будь-кому, хто б насмілився піддати сумніву наукову вартість його книжок) і використати у власних інтересах.
— Кажете, маєте власну думку про книжку Некрича? — перепитав начебто неуважно, але напружившись, як кіт перед стрибком на здобич. — І в чому ж полягає вона?
— Якщо коротко: вульгаризація філософської системи Сковороди.
— У цьому, можливо, є сенс…
— Виникла ідея виступити в пресі.
— То що ж заважає вам?
— Боюсь, мій голос виявиться голосом волаючого в пустелі. Крім того, хто надрукує мене після таких схвальних рецензій?