Шукайте жінку
Шрифт:
Але Клавдія дивилася відчужено, й раптом Софія, навіть не чекаючи такого від себе, точно вивіреним рухом також обійняла служницю й пригорнулася до неї, немов шукаючи підтримки й помилування. її вчинок якщо й не розчулив Клавдію, то хоч трохи розтопив кригу відчуження — Софія зрозуміла це одразу, помітивши блиск Клавдіїних очей. Зацвірінькала:
— Оце, Клавочко, моя кохана доня Арочка, вона, бачиш, ще зовсім дитина, і я дуже сподіваюсь на твоє тепле ставлення до неї…
Нарешті Клавдія вивільнилася із Софіїних обіймів і запитала просто:
— Вона житиме тут?
“А що, не можна?” — ледь не вирвалося в Софії, проте дочка, слава богу, випередила її і енергійно захитала головою.
— Ні, — відповіла, — я готуюсь до вступу в інститут і маю бути весь час у Києві.
— Але ж день — два… — спробувала переконати її Софія.
— Ну, мамусю, ти ж не хочеш, щоб повторилася минулорічна історія…
“Не повториться, — могла відповісти тепер Софія упевнено. — Не може повторитися. У минулому році я не мала такого чоловіка, та й взагалі чомусь пустила справу на самоплив. Але ж тепер не вступити до якогось непрестижного інституту культури — ганьба… Одне Некричеве слово переважить усі сумніви членів різних там екзаменаційних комісій…”
Однак нічого не сказала в присутності Клавдії. Вони ще матимуть змогу набалакатися відверто, поплескати язиками досхочу без сторонніх, вилити одна одній душу.
— Чому ти не лишилася в Карпатах? — запитала.
— До мене дійшли чутки…
“Зараз вона бовкне щось про моє одруження…” — тривожно подумала Софія.
— Усе це сталося так несподівано, — поскаржилася, спостерігаючи за виразом Клавдіїного обличчя. — Дивно, та я переконалася, що і в моєму віці існує кохання з першого погляду.
Іронічний блиск майнув у Ароччиних очах, проте сказала з надривом у голосі:
— Я рада за тебе, мамуню, нарешті зустрівся й тобі справжній чоловік!
— Коханий, — мовила Софія тоном, що виключав найменші сумніви. — Як ти дісталася сюди?
— Підвіз один знайомий.
— Сподіваюсь, ти не затримала його?
— Звідси до Києва автобуси через кожні півгодини…
— Пообідаєш з нами? Якщо Клавдія, звичайно, не заперечує?
— Вистачить на всіх, — не зовсім ввічливо відповіла та.
— Ми допоможемо тобі, Клавочко.
— Не потребую! — Це прозвучало надто різко, й Клавдія, мабуть, зрозуміла це й додала: — Либонь, вам треба побалакати — сокоріть і секретничайте, я сама управлюся,
Однак сокорити їм так і не довелось — з вікна другого поверху висунувся Некрич, Софія помітила його й знову притиснулася до дочки.
— Арочка приїхала… — сказала ніяково, наче приховувала сам факт існування дочки.
Некрич збіг сходами. Певно, чекав побачити таке собі незугарне дівчисько й хотів приголубити його, та у дворі стояла висока, витончена, справді вродлива дівчина з м’яким видовженим обличчям і великими променистими очима. Вона була ніжною й видавалася невагомою, випромінювала з себе цноту й дівочість, й Іван Михайлович на мить застиг — здивований і навіть збентежений.
Аріадна сама ступила до нього, подала руку й ледь помітно присіла.
Некричеві захотілося поплескати її по щоці, зовсім як кохану дочку, але чомусь утримався й тільки мовив:
— Мати казала, що ти гарна, та я ніколи не гадав, що така…
Софія подивилася на дочку з гордістю.
— Ти полюбиш її, Ваню… — важко було збагнути, попросила чи ствердила.
І Некрич одповів, ні на мить не задумуючись:
— Звичайно!
— Іди працюй, — притиснулася до нього Софія, обдарувавши ніжністю. — А ми з Арочкою битимемо байдики на березі — Клавдія знехтувала нами.
— Я ще півгодинки, — попестив Некрич Софію по плечу, і вони побігли з дочкою до Десни, сміючись і тримаючись за руки.
— Ну, мамуню, ти молоток! — вигукнула Арочка, коли лишилися наодинці. — Але він мужик справний.
— Твій новий тато…
— Я — Рачкова, — заперечила Аріадна, — і Рачковою поки що лишуся.
— На твоєму місці я б не була такою категоричною. Тим паче, довго в дівках не засидишся.
— Заміж не збираюся.
— Для тебе це не проблема. І краще буде, коли порадишся зі мною.
— Так, ти досвідчена й розумна, моя люба мамуню. Але можеш не турбуватися про мене.
— Я виховала тебе…
— За своїм образом і подобою.
— Хіба погано?
— Ти, мамуню, найрозумніша жінка в світі! Скажи, ти справді закохалася?
— Іван Михайлович дуже подобається мені. Здається, він і на тебе справив враження…
— На всі сто, — згодилася Аріадна. — Мужик фартовий, крім того, чула, якесь цабе, тобто шишка. Ну й тут, — роз-зирнулася, — кльово, дачка на березі…
— Ти ж знаєш, я не виношу вашого жаргону, — поморщилася Софія. — І не дай боже в розмові з Іваном Михайловичем…
— Не дурна… Татусеві повідомиш? Чи, може, написати мені?
— Утримаємось.
Аріадна почала роздягатися, і Софія розчулено, з ніжністю спостерігала за дочкою. Арочка вродливіша за матір, думала. І лиш тепер остаточно зрозуміла: це не заслуга Рачкова… Софія крутила тоді з молодим, статуристим, вродливим перукарем Сашком. Щоправда, Сашкові достоїнства на цьому й кінчалися, бог не наділив його розумом, але ж чи потрібен коханцеві розум? Зайві звивини водилися у Рачкова, а Сашко трапився випадково, такий собі жевжик на місяць чи два.
Тепер Софія, дивлячись на Арочку, визначила, що у неї зовсім Сашкові очі, такі ж великі й сливовидні, тільки в дочки розумні й проникливі, в Сашка були порожні, масляні й навіть якісь собачі…
Є все ж бог на світі: дочка успадкувала від Сашка усе найкраще, потім вона поступово й дбайливо виліпила доччин характер і тепер певна, що Аріадна не пропаде в цьому великому, складному й метушливому світі.
Як не пропала, не могла пропасти сама вона.
Аріадна скинула спідницю й лишилися в бікіні. Софія подумала: не знайшлося б чоловіка, який не втратив би від дочки голову. Усе бездоганне: довгі стрункі ноги, стрункіші, ніж у неї двадцять років тому, все у Арочки якесь витончене, довга шия, маленькі, справді як яблука, груди й соски напинають ліфчик, а рухи як у справжньої жінки, жінки східного гарему, Шехерезади: уповільнені, сповнені млості та грації.