Шукайте жінку
Шрифт:
— Подужаємо? — все ж по інерції запитав Плева, та Копот просто відставив маленькі ресторанні келишки, розлив горілку у звичайні готельні двохсотп’ятдесятиграмові склянки й мовив, дивлячись майорові у вічі:
— Вип’ємо чисто символічно, по склянці.
І вони випили, схвально дивлячись один на одного, точно так, як звикли пити замолоду.
— Пройшла… — зітхнув Копот і подивився на майора враз просвітлілими очима.
— Легко, мов брехня по селу, — згодився той і почав мегелити копчену севрюгу, салат з трісковою печінкою і шпроти — все підряд і жадібно.
“І куди воно вміщується? — осудливо думав Копот, дивлячись, як блискавично зникають зі столу наїдки. Сам він полюбляв їсти повільно й статечно, відчував задоволення від їжі, міг просидіти за обідом годину й навіть більше — вважав час, проведений за столом, найкращим у житті. — Жере як свиня, не відчуваючи смаку…”
Трохи наситившись, Плева виразно зиркнув на пляшку коньяку. Копот хотів знову наповнити склянки, та майор затулив своєю долонею.
— По келишку, — запропонував, і Копот погодився: настав час для розмови. Тому тільки відсьорбнув коньяку й почав:
— Кантуються у тебе, Ігоре, два хлопчики…
— У мене не два, — посміхнувся майор, — у мене їх значно більше…
— Мене цікавлять лише двоє.
— Гадаєш, я усіх їх знаю?
— І не треба.
— Набридли мені їхні погані ники, — сказав Плева, — чесно кажу: дивитися не можу. Усі на один кшталт: стрижені, нахабні, злостиві. Якби можна було перетворити всі на одну — велику, неголену, люту, — вшкварив би кулаком, щоб залилася юшкою…
Копот мимоволі зиркнув на суху, з худими пальцями Плевину руку й подумав: даремно тішишся, майоре, таким кулаком лише полоскочеш, насправді ж треба не в пику, а в потилицю… Раз — і все… Але, як казав один дуже розумний “діловий”, не треба змішувати заходи, іншим і в пику не завадить…
Поплямкав губами й провадив далі:
— Кажу, кантуються у тебе Прищ та Модник, а вони мені потрібні…
— Не знаю ні Прища, ні Модника, — враз посуворішав Плева. — І не хочу знати.
— Тобі вони справді до лампочки, — погодився Копот, — а мені, кажу, потрібні.
— Ти що ж, хочеш, щоб я їх амністував? — щиро здивувався Плева. — Не вийде, часи не ті, й прав навіть у мене малувато.
— Догадуюсь, — розважливо погодився Копот. — Але дещо й начальник колонії може…
— Во!.. — скрутив дулю Плева. — Гадаєш, я за твій паршивий коньяк головою ризикуватиму!
— Помовч, — раптом розлютився Копот, — тобі справу пропонують, а ти свистиш, як чайник паром.
Майор зміряв його враз протверезілим поглядом.
— Не вийде, — сказав твердо.
— Вийде — не вийде, побачимо. Сам знаю, ти не бог, проте його перший заступник у колонії. Права твої мені відомі. Отже, слухай уважно: враховуючи те, що Прищ та Модник відбули вже півстроку, а також їхню зразкову поведінку та глибоке усвідомлення власної провини, їх треба розконвоювати.
— Тільки й всього?! — не втримався Плева від знущальної репліки.
— За це одержиш п’ять кусків.
— П’ять? — перепитав Плева і відвів погляд. Подумав: провернути таку операцію йому не так уже й важко. Щоправда, ці Модник з Прищем сидять, либонь, не за дрібне хуліганство, але звідки він знає про це? І не треба йому знати, навіщо вони потрібні Койотові. Мабуть, не для дитячої гри в схованки… Зрештою, це його не обходить. Не бачив він Копота, не пив з ним горілки й взагалі не зустрічався вже десять років. А п’ять тисяч під ногами не валяються…
Подумав і сказав твердо:
— По п’ять кусків за кожного!
Копот аж підстрибнув на стільці від несподіванки.
— Ображаєш! Я і так переплачую.
— Інакше розмови не буде. Той же Прищ, мабуть, не передовик виробництва, та й не одну догану має… Можливо, й карцер… Добре, я начальникові кадрів дам вказівку, він з Прищевої справи всі догани повикидає, та сам розумієш, за “так” це не робиться.
Копот підставив величезну долоню, і майор поклав на неї свою суху й маленьку.
— Гаразд, — сказав Копот, — штани з мене знімаєш, та не маю виходу. Ці хлопчики мені через два тижні знадобляться.
— Одержиш. Тільки половину, п’ять кусків, завтра.
Копот енергійно похитав головою.
— Гадаєш, я Прища з Модником у піжмурки грати запрошуватиму? Зробимо справу, тоді й розрахуємось.
— Ні.
— За горло береш?
— Завтра вранці — на бочку. Пополудні маю бути вдома.
— Спробую.
— Сюди не приходь, зустрінемося в парку.
— А ти обережний.
— Не хочу, аби ти мозолив очі черговій по поверху та покоївкам.
— Маєш рацію. І от що: Прища з Модником у міліцейські мундири одягнеш.
Риси Плевиного обличчя закам’яніли.
— Ну й ну!.. — Нараз посміхнувся зневажливо й запитав єхидно: — Може, ще й автоматами їх озброїти?
— Я б не заперечував.
— Так, серйозну справу ти задумав… — протягнув Плева. — Не знаю, чи варто мені…
— Чим ризикуєш? — запитав Копот. — У крайньому разі — догана. Ти не одного з-під конвою виводиш, а хто знав, що Прищ з Моднпком такі негідники? І це, врахуй, в найгіршому випадку… Хто на них подумає? Залізне алібі — сидять в колонії. Я в сто разів більше ризикую, в прямий контакт з ними входжу — й не злякався…