Шукайте жінку
Шрифт:
— Ми з тобою… — ствердила Аріадна, вирішивши розповісти матері все. Мати — розумниця, вона порадить, як вчинити.
Копот налив ще по келиху, та Арочка відмовилася. Пішла додому пішки. На бульварі Лесі Українки сіла на лавку, закурила. Перед очима все стояла валіза з металевими косинцями, пачки грошей — це ж треба, аж сто тисяч! Сто тисяч під тахтою з брудним простирадлом. Сто тисяч у якогось недолугого Моні. Проте чому недолугого? Вистачило ж кебети взяти валізу. Звичайно, якщо порівняти Моню з Арсеном… Однак Арсенові, щоб заробити сто тисяч, знадобиться років двадцять. А може, й більше. Двадцять років, вона тоді буде така ж стара, як нині рідна матусенька. Але ж і через двадцять років у них з Арсеном не буде ста тисяч. Мабуть, докторові наук платять не більше п’яти сотень на місяць, а ще податки…
Що таке п’ятсот карбованців? Тьху, на три — чотири ресторанних вечори, а вона хоче гарно одягатися, мати сласну кравчиню й перукарку, дачу за містом не гіршу, ніж у вітчима.
Однак чим Арсен поступається вітчимові? Розумний і навіть талановитий, а тепер звітний в голові, кажуть, цінуються. Не те що раніше, коли талант вимірювався кількістю орденів на піджаку, й люди лізли у всі щілини, щоб одержати нагороди. Саме ж тоді виникла мода на піджаки з вузькими бортами — аби було більше місця для орденів…
Проте тримаючись за Моню, можна опинитися в Парижі. Бажано вже без Копота, вільною, молодою. Аріадна уявила себе в оточенні продюсерів, вона — кінозірка, як Софі Лорен. На шиї діамантове кольє, і сидить вона у відкритому білому спортивному автомобілі “мезератті”. Вона десь читала — на “мезератті” ставлять двигун у триста кінських сил, така машина легко обходить шикарні “мерседеси” й “тойоти”, а тут навіть “Волга” вважається вершиною комфорту.
Якщо можна було б отак, одразу, опинитися в Парижі!..
Але ж там, у Парижі, існує також площа Пігаль, і чи не спіткає тебе, красуне, доля паризьких повій? Бруд і панель, а тут перед тобою стелеться молодий і розумний учений — от би разом з ним до Парижа…
Подумавши таке, Аріадна сумно посміхнулася, пожбурила через плече на галоп недокурок, потягнулася, відчувши, яке в неї свіже й привабливе тіло, й попрямувала бульваром униз до Бессарабки.
16
— Отут, майорчику, спорудимо дім.
— Чому саме тут?
— Далі від вулиці й людських очей.
— Два поверхи — все одно побачать.
— А ми, майорчику, високий паркан поставимо. Без щілин. А зверху колючий дріт! Чого-чого, а дроту в твоєму господарстві навалом.
— Це точно.
— От і покористуємось… — Маруся зупинилася посеред ділянки, обвела її зірким поглядом, наче вже бачила і двоповерховий кам’яний котедж, і господарські будови, і грядки з полуницею та морквою, і клумби з трояндами й жоржинами.
— Завтра екскаватор прижену, — сказав Плева, — фундамент викопаємо.
— Ні, — заперечила Маруся, — ти раніше, майорчику, паркан зваргань, обгородити ділянку треба, аби жодна свиня свого носа не пхала й нічого не бачила.
— Усе одно дізнаються.
— А я чутку пущу: склад будується. Секретний склад для твого ж учреждєнія. На склад усім начхати.
— Голова в тебе, жінко, справді є.
— Я б з твоїми погонами, майорчику, давно у Москві сиділа б. Принаймні в київському міністерстві.
Плева поміряв ділянку широкими кроками, скрушно похитав головою.
— Дванадцять соток… Малувато.
— Ще три — чотири не завадило б, — погодилася Маруся. — На два метри з того боку віднесеш паркан. Канава тая, то землею засиплеш, десяток самоскидів вистачить. Для секретного об’єкта все дозволено, — посміхнулася переможно.
— І ті паршиві зайві сотки у райраді не хотіли давати, — поскаржився Плева. — П’ять соток, і все. Як усім;. Декому навіть і по п’ять не виходить.
— То декому, а ти заслужений.
— Яким би заслуженим не був, а коли б не Савелій Петрович…
— Господар району!
— Так і мас бути. Ця демократія, про яку тепер на всіх перехрестях теревенять, знаєш, куди нас заведе…
— Погомонять і припинять, — упевнено заявила Маруся. Вирвала й викинула кілька великих бур’янин. — Тут ми поставимо сарайчик. Цегляний і утеплений. А за ним тепличку. Щоб ти, майорчику, і взимку огірочками та помідорчиками бавився, як високе начальство.
— У теплиці можна ще й тюльпани вирощувати, — сказав Плева. — До Восьмого березня. Знаєш, скільки тоді кожна квітка тягне?! А ти в мене швидко агрономом станеш. Я десь читав — у газеті критикували, — якийсь проноза на тюльпанах під жіноче свято по десять тисяч замолочував.
— Свиню триматиму, — вирішила Маруся, — я свіжину люблю, та й тебе, майорчику, від ковбаси й шинки за вуха не відтягнеш.
— Який дурень від домашньої ковбаси відмовиться!
— За сараєм і курник поставимо.
— Краще індиків тримати: більші й м’ясо смачніше.
— І курей, і індиків.
— Можна. А ще фінську баньку не завадить.
— Баньку, майорчику, збудуємо у підвалі. Напівпідвальчик під усім будинком закладемо, фундамент виженемо високий, нам державного буту не шкода, а в цьому напівпідвальчику — баня, комори й бар.
— Який бар?
— Неосвічений ти в мене, майорчику. Де Савелія Петровича прийматимеш? Після баньки фінської, коли попаритеся і пивка ковтнете, просто в бар — там усе з дуба, стойки й стільці високі на одній ніжці, а скляна шафа пляшками заставлена. Красиво — яв закордонному журналі бачила.