Синя книжечка

Стефанык Василь Семенович

– Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє...

Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.

Лесь кинув мішок на зе­млю і став як дурний. Він такого на­паду ніколи не сподіва­вся і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

– Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте...

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

– Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг - бийте!

Лесиха заревіла на

все село.

– Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлі­бці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, лю­ди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна...

– Таж бийте, і пальцем не кину!

– Най тебе, чоловіче, бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушився.

– Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Та­кого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що зе­мля здрігнеси!

І лежав, і свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вно­чі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.

– Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити...

І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.

Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.

МАМИН СИНОК

В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і за­го­во­ри­ла до себе дзвінким голосом:

– Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь во­но нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Миха­й­ла нема бахура...

– Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

– Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,- сказав і зареготався Михайло.

– Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут за­мерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дур­ний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яб­луко. Ая!

– Коли ви не дасте.

– Ходи, ходи, бігме, дам.

Та

й взяла за руку, та й повела до хати.

– Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до це­ркови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко кра­с­ний!

– А яблуко дасте, ма?

– Дам, дам, богато.

– А булку?

– Та й булку...

– А до церкви озмете?

– Озму, озму...

– То чешіть.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спа­да­ли поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не пла­кати.

– Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

– Коли-бо кусає...

– Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

– А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?

– А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть...

– Добре, я піду до вуйниного Івана.

Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.

– Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.

– Бо миші зерно трубять та шкоду робля...

– Нащо шкоду?

– Аби не було що молотити та й молоти.

– А що ж вони їде?

– Таже зерно...

– Як?

– Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.

– По-парубоцьки, ма?

– Аякже, таже ти у мене парубок.

– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєса­ти­си. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало мале­нь­кими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у па­зуху.

– Я хочу до вуйни.

– Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.

– Я не покажу. Хочу до вуйни.

– То йди про мене.

Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капе­люх та й пустила надвір.

– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити...

Сіла в хаті шити.

– Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.

І мама всміхнулася і шила далі.

– Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.

Підняла голову, глянула у вікно.

– Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднува­ти. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме каш­лати...

Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату чер­во­ним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вече­рю.

– Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Ан­дрі­й­ку, до мами.

– Коли я не хочу.