Сивий Капiтан (на украинском языке)
Шрифт:
За цi днi вiдбулося кiлька стрiмких, блискавичних поїздок "Люцифера" в рiзнi кiнцi країни. Здебiльшого вирушали вночi: мабуть, Капiтан не хотiв наражатися на небезпеку зустрiчi з пiдступними ворогами. Та то було лише здогадкою Олеся, який, певна рiч, нiчого не знав про намiри Ернана Рамiро i про мету тих поїздок. Можливо, щось сказав би Валенто Клаудо, але кремезний механiк був надто зайнятий, щоб розмовляти з юнаком.
Тiльки протягом останнiх двох дiб, коли "Люцифер" стояв у печерi-базi, дiставшись до неї пiдводним ходом з моря, Валенто Клаудо разiв зо два забiгав до Олеся, та й то лише для того, щоб весело ляснути його по плечу й обмiнятися
Олесь бачив, як навантажують на "Люцифер" якесь спорядження, як у рiзних частинах машини замiнюють деталi або навiть цiлi механiзми. Як сказав мимохiдь Валенто, Сивий Капiтан здiйснював у "Люциферi" певнi удосконалення, але якi саме, Олесь не знав. Люди тут лише керували роботою механiзмiв, що робили за них мало не все. Було щось дивне й подеколи страшнувате для незвиклого ока, коли якийсь складний механiзм самостiйно виробляв з шматка металу замовлену йому деталь, а закiнчивши роботу, клав свiжу, блискучу деталь поряд себе, подавав сигнал свистком чи лампочкою, що запалювалася на ньому, i немов покiрно чекав дальших розпоряджень...
Власне, мiркував Олесь, iнакше тут i не могло бути. Коли б Ернан Рамiро не потурбувався про наявнiсть усiх цих механiзмiв i автоматичних машин, хiба ж змiг би вiн упоратися з потребами ремонту i постачання величезного "Люцифера"? Та тодi б тут потрiбнi були сотнi майстрiв i робiтникiв! Тiльки цi розумнi машини, автоматичнi верстати i механiзми й робили можливим швидкий ремонт i лагодження того, що псувалося або виходило з ладу на "Люциферi". Особливо тепер, коли не припинялося полювання на автомобiль i часто доводилося лагодити пошкодження, заподiянi "Люциферу".
Час вiд часу юнаковi було незручно, нiяково, що вони з Мартою нiчого не роблять у той час, коли всi навколо напружено працювали. Але тут нiчого не можна було вдiяти: до чого б серед тих складних машин i механiзмiв могли прикласти свої недосвiдченi руки Олесь з Мартою? Колись, правда, Капiтан сказав юнаковi, що згодом дiло знайдеться i для нього; але то було давно, ще тодi, коли Сивий Капiтан помiчав його i говорив з ним...
Тепер Олесь говорив тiльки з Мартою. Дедалi бiльше часу проводили вони разом. Дiвчина охоче розповiдала йому про своє життя, i Олесь слухав Марту з непослабним iнтересом. Вiн i не помiтив, з якого часу рiшуче все, навiть найдрiбнiшi деталi з життя дiвчини почали глибоко цiкавити його, так само, як кожен жест, кожна посмiшка здавалися йому дорогими i близькими, сповненими якогось важливого змiсту. Одне тiльки засмучувало Олеся пiд час таких розмов: це те, що вiн не мiг так само щиро i безпосередньо розповiсти Мартi про себе. Дiвчина здивовано поглядала на юнака.
– Та невже ж ти й справдi нiчого не пам'ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!
Проте непроникна пелена ще не спала з пам'ятi Олеся. Тiльки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу... гуркотiння, чорне провалля i нiчого бiльше...
I зараз, коли вони вдвох сидiли бiля приймача в каютi Олеся, слухаючи одноманiтнi мелодiї танцювальної музики, хлопець невтiшно схилив голову на руки. Як важко усвiдомлювати, що в тебе невiдомим чином зникло минуле! Коли б вiн тiльки знав, як пригадати його!..
А тут iще та дратiвлива музика, що, здається, вся цiлком складається з виючих труб та оглушливих барабанiв, хрипких вигукiв якоїсь несамовитої жiнки i котячого виску пронизливих дудочок...
Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна змiна?
В репродукторi зникло виття i барабанний гуркiт. Крiзь сухе потрiскування атмосферних розрядiв звiдкись, дуже здалеку, наче з якогось iншого свiту, долинали м'якi мелодiйнi звуки, нiжний передзвiн. Цi лагiднi звуки несли з собою щось рiдне, до болю в серцi знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодiю, хоч i коротеньку, хоч i нескладну... i та мелодiя раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас вiд туги i вiд радостi... Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов i вона вiдчуває те ж саме?
Пальцi дiвчини завмерли на ручцi приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю нiжну, ледве чутну мелодiю, яку вигравали далекi срiбнi дзвiночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:
– Як приємно, Алексо, як нiжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в життi чула його, у Фредо Вiкторе... бо це ж так далеко вiд нас i спiймати по радiо дуже важко... Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пiснi, пiснi про Москву i про Радянську країну, так, Алексо?..
По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рiдна!.. Широка країна моя рiдна!" Сигнал, позивнi московської радiостанцiї!
– Москва! Рiдна Москва!
Кiсточки пальцiв, якими Олесь стискував край лiжка, побiлiли вiд напруження. Москва!.. Вiн переводив широко розкритi очi з Марти на приймач, знов на Марту, хотiв щось сказати, щось вигукнути - i не мiг.
– Алексо! Що з тобою? Ти зблiд! Тобi погано? Алексо! Та скажи, в чому рiч!
Олесь насилу вимовив:
– Зажди... зажди, Марто... я зараз, зараз...
Щось велике, ще не усвiдомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все iнше, - поволi пiдiймалося з глибини душi Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неяснi образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змiшувалися, зникали - i знову виникали, дедалi яснiшi, барвистiшi... I водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досi огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Свiтлi проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве промiння сонця прорiзує iнодi густi хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася i зливалася знов, щойно пригасав ще нестiйкий проблиск пам'ятi. Але зате й проблискiв ставало дедалi бiльше, вони краяли важку сiру пелену на шматки, розштовхували її, вiдкриваючи, немов ясне чисте небо, широкi краєвиди i картини того, що Олесь уже вiдчаявся був згадати...
Радянська країна... рiдне мiсто... заллятi сонцем вулицi, якими вiн хлопчиськом повертається зi школи... прощання з батьком i матiр'ю, коли вiн вiдпливав юнгою на теплоходi... потиск батькової руки й короткi обiйми, як i належить чоловiкам... i сльози матерi, її поцiлунки, вiд яких було i трохи соромно, i невимовно приємно... плавання в далекi краї... напад фалангiстського вiйськового корабля... полон... концтабiр... довге-довге чекання... вiд'їзд багатьох товаришiв... i знов чекання... i нарештi дозвiл приїхати на Батькiвщину... поїзд... довгоноса людина в широкому пальтi... гуркiт залiзничної катастрофи... Валенто i Сивий Капiтан...