Скіфська чаша
Шрифт:
— Поїхали, — сказала Савія рішуче, — хтозна, скільки їх там…
Агалові кортіло розправитися з розбійниками, але що міг учинити? Рушив за Савією, озираючись, однак нічого не помітив.
Через кілька хвилин побачили табун і пастуха, з яким Агал розмовляв на світанку. Підкликали його. Пастух спішився, стояв, знявши шапку, але не схиливши голову. Чомусь це сподобалося Агалові, й він мовив:
— Здається, тебе звуть Вовраном? Слухай мене уважно, пастуше. Хтось щойно стріляв у нас із того вибалка, — махнув рукою на схід. — Не бачив чужинців у степу?
— Ні, — одповів пастух упевнено.
— Але ж стріляли…
Вовран посміхнувся.
— Хіба ворогом може бути тільки чужинець? — запитав, наче ствердив.
— Ти казав, що хочеш служити мені?
— Хочу.
— Дізнайся, хто заховався в кущах.
— Дізнаюсь! — Пастух легко скочив на коня.
— Увечері я чекаю на тебе! — крикнув навздогін Агал.
Але до вечора чекати не довелося. Ще сонце стояло високо в небі, коли Савія покликала Агала. Він лежав на повстяному килимку в тіні від кибитки — щойно пообідали, час полудневої спеки вважався найкращим для відпочинку, і всі, хто міг дозволити собі це, спали в холодку.
Агал не спав. Спека не втомлювала його — загартував вогонь плавильних печей, знемагав від неробства, в такі хвилини особливо сумував за Ольвією, гамором у Понтакловій майстерні, навіть за безладдям, яке нібито існувало в ній, — насправді ж кожен знав своє діло, і старий грек суворо стежив, щоб ніхто не байдикував. Агалові часто снилася Ольвія, здавалося, відчував запах розпеченого металу, бачив, як оживають бронза чи срібло під людськими руками. І як народжується малюнок…
Агал розчистив від трави трохи землі під кибиткою, гострим наконечником стріли намалював свого буланого — кінь іржав, задерши голову, і вітер грав його довгою гривою..
Хлопець простягнувся на килимку. Малюнок сподобався йому — перенести б на бронзу… Але завтра кибитка рушить далі, й дощі та вітри дуже скоро зітруть з землі буланого, а наступної весни трава знову виросте тут — ніщо й не нагадуватиме про малюнок…
Від цієї думки стало сумно. Агал хотів затерти малюнок, та все ж утримався, навіть почав домальовувати поруч буланого кибитку, чомусь вона вийшла маленькою, певно, тому, що залишилось мало місця. Агал уже потягнувся, щоб стерти її, але нараз побачив, що саме так він ще ніколи не малював: буланий стояв поруч, міг торкнутися коня рукою, а кибитка губилася в далечині, все було так, як насправді в степу, не плоско, як на карбуванні, — серце обірвалося в Агала, тремтячою рукою торкнувся намальованої кибитки й зрозумів, що він нарешті хоч трохи осягнув величезний секрет малювання, не розгаданий навіть греками…
Сидів і дивився на малюнок, не в силах повірити, що це створено ним, і саме в цей час Савія покликала його.
Відгукнувся неохоче, навіть роздратовано, але, почувши, що зі степу прискакав Вовран, виліз із свого затишного куточка.
Переможна усмішка грала на обличчі пастуха, і Агал Збагнув, що той даремно не витрачав часу.
— Ти вистежив їх? — запитав нетерпляче, одразу забувши і про малюнок, і про чудесний закон, відкритий ним,
— Так, — нахилив голову Вовран.
— Хто?
— Їх двоє. І не чужинці.
— Хто саме? — Агал аж притупнув ногою од нетерпіння.
— Їхні коні стояли в кінці вибалка, вони хотіли непомітно втекти, але ніщо в степу не може сховатися від Воврана.
— Так, — погодився Агал, — пастух мусить бачити все.
— Вони зробили величезний гак, — пояснив Вовран, — а я не міг наблизитися до них. Не бачив їхніх облич, але помітив, куди їдуть, і запам’ятав їхніх коней. Вони подалися до Соратового тирла й розмовляли з самим Соратом.
Агал одразу згадав неприязний погляд довгобородого скіфа на помпезній учті, влаштованій Скіпуром.
Отже, Сорат! Але що Соратові треба від нього? Чого вони не поділили?..
Агал наблизився до Воврана — той стояв з піднятою головою й не відводив погляду.
— Я беру тебе до себе! — мовив Агал і одразу побачив, як трохи затремтіли куточки вуст у пастуха — повільно опустився на коліна, торкнувшись пучками землі, й пообіцяв, дивлячись віддано:
— Ти не пошкодуєш!
— Дарую тобі десять кобилиць і три десятки баранів.
— Ти щедрий, мій господарю!
— Нікому не кажи про те, що сталося.
— Так, нікому, — повторив Вовран. Витягнув із сагайдака дві стріли, подав Агалові. — Я підібрав їх біля байрака.
Агал схопив стріли нетерпляче — цікаво, яка з них ледь не зачепила його? Смерть, що просвистіла поруч!
Звичайні стріли із спижевими наконечниками, безіменні стріли, яких тисячі…
Агал передав їх Савії.
— Заховай! — наказав. — Нехай полежать.
Він відпустив Воврана й знову приліг у затінку. Малюнок уже не тішив його. Першим порухом було податися до Скіпура й розповісти про все, але, розміркувавши, полишив цю думку.
Які докази в нього? Вовран з його розповіддю?
Сорат скаже, що брудний пастух помилився, та й кому вірити — вельможі чи пастухові? Єдиний доказ — стріли. Але ж він сам уже визначив, що таких стріл — тисячі.
Замислившись, Агал не помітив, як на килимок поруч нього опустилася Савія, притулилася, та Агал не був у настрої й відсторонився. Нараз Савія мовила таке, що він ледь не підскочив на килимку:
— Я знаю, чому саме Сорат послав своїх людей стріляти в тебе.
— Й мовчиш?!
— Бачиш, ні…
— То чому ж?
— Сорат хотів, щоб Скіпур віддав мене за його сина.
Агал зневажливо посміхнувся: колись він бачив Соратового сина — хлопець одного віку з ним, але мало не Соратова копія: низенький, кривоногий, огрядний і круглолиций, обличчя завжди улесливо-усміхнене й лиснюче від поту.
— Тебе — такій жабі? — запитав недовірливо.