Скіфська чаша
Шрифт:
Скіпур недбало тицьнув пальцем у мішечок із золотом.
— А я можу купити їх, скільки захочу. Навіть усе, що ти зробив і що зробиш.
Грек енергійно похитав головою.
— Ти не зрозумів мене, Скіпуре. Справді, ти можеш придбати і чашу, і статую, і навіть цілу галеру. Ти збудував собі дім в Ольвії. Архонти дозволили це, зважаючи на твої заслуги, хоч ти й не наш громадянин. Але я маю на увазі зовсім інше. Жебрак-скульптор з Афін вирізьбив з мармуру статую Аполлона Простата. Ось уже три сторіччя стоїть вона в центрі міста навпроти агори, і всі знають ім’я цього жебрака. А за свого життя він кланявся афінським архонтам, і навіть пихатий багатій-купець не завжди удостоював його поглядом. Скільки за три сторіччя померло архонтів і царів!.. Он у вашому степу насипано сотні курганів, і кожен владика, пробач мене, Скіпуре, вважав, що ім’я і слава його вічні, а скажи мені зараз, хто похований в тих курганах?.. І де та слава? А статуя митця стоїть на п’єдесталі, і кожен в Ольвії знає його! Ім’я скульптора вічне, бо вічна краса, яка вийшла з-під його рук.
— І ти хочеш сказати… — гнівно зсунув брови Скіпур.
Але грека вже ніщо не могло зупинити.
— Що труд і талант вищі за владу! — закінчив твердо й переконано.
Скіпур замислився. Якась думка прийшла йому в голову, він хитро посміхнувся у вуса й мовив розважливо:
— Військо царя з Македонії не взяло Ольвію, не змогло Подолати її стіни, але ж, можливо, колись знайдеться полководець, який зруйнує вашу фортецю і все, чим пишаються греки. Ім’я царя лишиться, ще тисячу тисяч років люди знатимуть, хто знищив місто разом з усіма його храмами й статуями. А твій Аполлон перетвориться на порох…
— Ніхто не наважиться зруйнувати таку красу! — раптом утрутився Агал.
Скіпур невдоволено подивився на племінника.
— Я знав, що греки вплинуть на тебе, — мовив докірливо. — І це, зрештою, правильно. Але в тебе інша дорога, й нікому не відомо, що й коли мусить звершитись. Я задоволений тобою, Агале, і добре, що ти перевершив свого вчителя. І все ж, Понтакле, я не хочу бути в боргу перед тобою, бери своє золото, ти чесно заробив його… Якщо не візьмеш ти, Анаксагор ніколи не відмовиться.
Певно, старий грек збагнув, що цар має рацію, бо спокійно взяв мішечок з монетами й заховав у хітоні.
— Але ж ти не відповів мені, Скіпуре, — запитав знову, — для чого ти вчив свого племінника довгих три роки майстерності карбувальника, яка ніколи не згодиться йому?
І знову Скіпур уникнув відповіді.
— Може, колись ти почуєш ім’я свого учня, — мовив не-визначено, — якщо не ти, то Анаксагор чи його сини… — Він підважив на долоні чашу роздивляючись. Очі в нього за-світилися, лагідно подивився на племінника. — Маєш гарне око, — ствердив переконано, — і не забув своїх!.. Ти справжній скіф, Агале, хоч і ніхто й не повірить, що ця чаша — не грецька.
— Бережи її, вона коштує великі гроші, — вставив Понтакл. — Може, більше, ніж табун найкращих кобилиць.
— Що — табун… — похитав головою цар… — Коні в мене нелічені, і військо моє непереможне. Землі наші до самого кінця світу, й недаремно ми вклоняємося змієногій богині Артімпасі. Вона пройде всюди, степи — її дідизна, вона допомагає тільки нам, бо й вона, і ми — народилися в степах, і вони вічно будуть наші.
— Кожному своє, — погодився грек, — а ми звикли жити біля моря, воно — наші дороги й наш захисник. А наскільки ти, Скіпуре, затримаєшся в Ольвії? — запитав нараз.
— Недовго.
— Чому ж? Погода чудова, завтра чи післязавтра прийдуть кораблі з Херсонеса, обіцяли привезти позаторішнього таврійського вина, а воно аніскілечки не гірше за грецьке.
— Ні, — похитав головою Скіпур, — два — три дні — й годі. Завтра на базарі мої люди розпродадуть товари й збиратимемось.
— Що привезли? — блиснув очима грек.
— Зерно й мед.
— А хутра?
— Трохи є. Я накажу, і тобі першому покажуть усе найкраще.
Грек підвівся й попросив дозволу йти. Скіпур кивнув, і Понтакл у супроводі рабів почав спускатися по сходах. Агал гадав, що саме тепер цар почне розпитувати його про два останні роки в Ольвії, проте Скіпур сидів, стомлено схиливши голову. Трохи сп’янів, йому хотілося спати, і справді, цар простягнувся тут же на подушках і одразу заснув.
Вранці Агал пішов на базар, що вирував за міськими стінами в захищеній від вітрів улоговині.
Хлопець пройшовся вздовж краю базару, заваленого невиробленими шкурами. Кілька Агалових одноплемінників порядкували тут. Були вони дивно схожі один на одного — огрядні, широколиці, з довгим м’яким рудуватим волоссям. Між горами шкур снували осліплені раби. Вони орієнтувалися тут зовсім вільно, і Агал згадав розмову з одним із скіфських купців, який цілком серйозно твердив, що сліпий раб з роками стає незамінимий — своїми пучками починає відчувати всі вади шкури: де вона побита гедзем, а де пошкоджена при здиранні. Агал навіть пошукав очима, чи випадково не той самий купець так жваво торгується з кількома греками — розмахували руками й щось доводили один одному. Але, звичайно, голубоокий купець не міг бути Агаловим знайомим, той помандрував угору Борисфеном півроку тому, а коли боги Папайос і Табіті будуть милостиві до нього, йому знадобиться не менше року, щоб повернутися до багатолюдного ольвійського ринку. Якщо взагалі повернеться: в дорозі підстерігають хвороби та стихійні лиха, не кажучи вже про ватаги розбійників, котрі тільки й мріють заволодіти майном багатого купця.
Поруч греки торгували вже готовими м’якими шкірами. Вони вичиняли їх тут же, в Ольвії, або ж возили до Херсонеса чи Пантікапея, де був не такий великий скіфський завіз. Ціна на шкіру зростала втричі чи навіть більше, але скіфи все одно охоче йшли на такий обмін. Вони мали великі кінські табуни, незліченні отари овець, а волів ніхто ніколи не рахував. Худоби в них — що піщинок на морському березі. Було б сили довезти сюди хоч невеличку частину шкур.
Нарешті скіфи домовились з греками, либонь, кожен вважав, що обхитрував іншого, бо сміялися і поплескували один одного по плечах, а раби почали зносити шкури до спеціально викопаних ям.
Агал повільно попростував до центру базару, де стояли величезні дерев’яні бочки. Здавалося, все тут пропахло медом і воском — стояв солодкуватий аромат польових квітів, який так подобався хлопцеві. Доскіпливі греки вмочали в мед пальці й довго облизували їх, намагаючись визначити якість меду. Продавці вели себе незалежно, зрештою, мед у всіх майже однаковий і все одно не сьогодні, то завтра товар буде проданий.
Посеред базару просто між бочками спав, простягнувшись на повстяному плащі, літній скіф. Він підмостив під голову руки, довга сива борода лежала в пилюзі, люди переступали через нього, а він, мабуть, бачив гарні сни, бо посміхався й поплямкував вустами — справді щаслива людина, яка може відпочивати навіть у такому гаморі.
Поруч греки торгували металевим та глиняним посудом і різними прикрасами. Агал притишив крок. Іноді серед численних дешевих виробів траплялися й справжні витвори мистецтва. Агал бачив колись виточені із золота сережки, оздоблені синіми, либонь, вивезеними з Фінікії каменями. Вони коштували як півтабуна скіфських коней, і все ж крітський грек, котрий привіз їх з південних берегів за евксинськими протоками, продав сережки того ж дня, і тепер вони, мабуть, прикрашають молоду дружину чи наложницю скіфського вельможі або якогось багатого купця.