Скіфська чаша
Шрифт:
На центральній ольвійській площі, де стояли величні храми Зевса, Аполлона Простата і Ахілла Понтарха, процесія на хвилину затрималась. Скіпур домовився з архонтами про зустріч і повернув до вузького завулка. Будинки стояли тут впритул один до одного, на вулицях важко було розминутися навіть пішоходам, на фасадах майже не було вікон, зате кожен мав портик з фонтаном, вода сюди подавалася складною системою гончарних труб мало не від Гіпаніського лиману. Прозорі струмені плюскотіли в кам’яних басейнах, хоч трохи зменшуючи спеку в цьому нагромадженні кам’яних брил. Деревам в Ольвії просто не було де рости, місто й так нараховувало мало не п’ятнадцять тисяч мешканців, займало ж порівняно невелику територію, обведену високою стіною, і кожен шматок землі цінувався високо.
З вікон Скіпурового дому відкривалася широка панорама Гіпаніського лиману. Цар полюбляв сидіти біля вікна на подушках. Перед ним і гостями ставили казан з вареним м’ясом, глечики з вином і свіжі овочі — цар їв повільно, та й куди поспішати, коли довгий шлях уже позаду й принаймні найближчі дні не віщують ніяких неприємностей.
Ще на вулиці Скіпур зупинився, роззирнувся і, побачивши за спинами охоронців Агала, кивнув йому. Воїни розступились, даючи юнакові дорогу, і Агал низько вклонився цареві. Скіпур поклав йому руки на плечі, стиснув міцно й випростав хлопця, Долонею підняв підборіддя і закинув Агалові голову назад, так, щоб краще було дивитися у вічі — довго не відводив вивчаючого погляду. Певно, лишився задоволений, бо відпустив руку й, ні слова не кажучи, повернув до будинку, зробивши знак Агалові слідувати за ним.
Раби чекали на царя, низько схилившись. Один підскочив і зняв із Скіпура плащ, другий поставив перед ним велику, вичищену до блиску миску з теплою пахучою водою. Цар вимив руки та обличчя. Третій раб подав йому білу лляну сорочку. Скіпур переодягнувся. Видно, свіжий прохолодний одяг поліпшив йому настрій, бо цар милостиво махнув рабам рукою, відпускаючи їх, і разом з Агалом піднявся на другий поверх.
Глиняні глечики з білим та червоним вином уже стояли на товстій повсті, якою раби встелили кімнату. Варене та смажене м’ясо апетитно парувало на великих дерев’яних тарелях. Либонь, Скіпур зголоднів, бо зупинився, вдихаючи запах баранини, і ковтнув слину. Потім, переборовши себе, підійшов до вікна й запитав у Агала:
— Я не бачив тебе вже два роки, що ти робив і чого досяг?
— Звели покликати Понтакла, — вклонився Агал.
— Він тут?
— Чекає внизу.
Скіпур сплеснув долонями, і раб одразу з’явився в кімнаті.
— Нехай старий грек зайде сюди, — наказав цар владно.
Раб був кмітливий і не став з’ясовувати, якого саме старого грека слід погукати, нечутно метнувся вниз, і мало не одразу на сходах з’явився Понтакл. Ішов прямо, бо не звик згинатися ні перед архонтами, ні перед царями. Він — вільний громадянин вільної Ольвії, майстер, який поважав себе й свою роботу. Наблизився до Скіпура, зупинився й мовчки чекав царських запитань. Мабуть, знав, чого хоче від нього скіфський цар, бо мовчки витягнув з-під хітона щось загорнуте в тканину, повільно розгорнув і поставив на долоню велику срібну чашу з викарбуваними по боках зображеннями скіфів.
Грек підняв чашу над головою, щоб її краще було видно, повернув в усі боки обережно, наче святиню, і з поклоном подав цареві. Він уперше схилився перед Скіпуром, але не було в тому ні приниження, ні улесливості. Либонь, майстер схилявся перед мистецтвом майстра, який створив таке чудо, і, певно, це було саме так, бо Понтакл мовив нарешті:
— Я старий майстер, і руки вже погано слухають мене, та й очі не ті, однак скажу тобі, Скіпуре, що твій племінник Агал перевершив мене. Такої чаші я б не зміг викарбувати і в кращі свої роки. Визнати таке мені важко, бо мій батько працював із сріблом та золотом, а син Анаксагор успадкує від мене справу, проте ніхто ще не міг зробити такого чуда, як юний скіф. Я кажу це з гіркотою і радістю. Мою гіркоту ти, мабуть, розумієш: кому приємно, коли чужинець перевершує і тебе, і твого сина, але я не можу не радіти, коли бачу справжній мистецький твір, така радість завжди долає гіркоту. Бери, царю, цей витвір рук скіфських, цю срібну чашу, — вона зроблена для тебе й по праву належить тобі.
Але Скіпур не одразу взяв чашу. Він повернув її на долоні грека, розглядаючи карбування, — може, упізнав себе в поважному бородатому скіфі; який підняв акінак, бо посміхнувся весело. Нарешті взяв чашу й ступив до великого чорного глечика з червоним вином.
— Налий, Агале, — наказав владно, — налий мені повну чашу, бо справді вона радує зір і з неї можна пити тільки добре старе вино.
Скіпур дивився, як ллється з вузької шийки густе вино. Дочекався, доки чаша наповнилася по вінця, мабуть, вистачило б краплини, щоб вино перелилося, підніс до вуст, не розплескавши, і спорожнив одним духом. Показавши Понтаклові й племіннику на місця поруч себе, опустився на м’яку вовняну подушку.
З’явилися слуги. Вони принесли срібні тарелі з сиром-іпакою, овочами та фруктами, солоними оливками, в’яленою рибою й вареним м’ясом, а на великому блюді — шматки підсмаженої баранини.
На кілька хвилин Скіпур забув і про грека, і про Агалову чашу, вибрав великий шмат масної баранини, кусав, обрізаючи перед самими губами гаряче м’ясо, й лій стікав У нього по пальцях на рукави сорочки. Але це анітрохи не бентежило Скіпура, він обтирав пальці просто об сорочку, лишаючи масні сталки, і мружився од задоволення.
Понтакл і Агал також потягнулися до м’яса. Всі насолоджувалися смачною їжею і старим вином — раби ледь встигали підливати в чаші.
Нарешті Скіпур відірвався від м’яса, підставив рабу чашу, той почав наливати, але цар зупинив його коротким жестом, підважив чашу на долоні й засміявся щасливо.
— Кажеш, Агал перевершив тебе, — обернувся до грека й хитро примружився. — І я бачу, що перевершив. — Нараз поставив чашу на повстяний килим, спритно витяг з-під сорочки мішечок з сиром’ятної шкіри, важкий і туго напханий, підкинув на долоні й подав майстрові. — Добра робота вимагає доброї платні, — мовив тоном, що виключає заперечення. — Тримай, Понтакле, тут чисте золото, бо тільки ним можна оцінити те, що ти зробив для Агала.
Певно, він чекав якщо не захоплення, то принаймні вдячності, але грек заперечливо похитав головою й відповів переконано:
— Ні, царю, справжня майстерність і справжнє мистецтво вищі од золота. їм нема ціни, і я не хочу брати твоїх грошей. Бо в Агала я вклав не тільки свій досвід і знання, а частку душі, мабуть, віддав більше, ніж синові, — Анаксагор не завжди розумів мене, а Агал узяв усе, що я знав, скажу навіть, зараз він знає більше за мене, він не лише копіює, але й творить, і ця чаша тільки початок.
Скіпур задумливо кивнув головою.
— Йому робити інше…
Понтакл відпив вина, зиркнув з цікавістю.
— Ти хочеш сказати?.. — запитав невпевнено.
— Так, — зрозумів його Скіпур, — доля майстра, навіть найкращого, не для нащадка царського роду.
— Але для чого ж ти віддав його до мене в навчання? — стенув плечима грек.
— Це довга розмова, і не знаю, чи збагнеш.
— Може, й збагну!.. — різко відповів Понтакл. Його щоки взялися рожевими плямами — трохи сп’янів і вино додало сміливості. — Але слухай мене, Скіпуре. Цей хлопець, — поклав руку на Агалове плече, — може стати гордістю всього вашого племені, а не тільки твого роду, Скіпуре, всіх скіфів, бо розум і талант — єдине, що піднімається над владою й пихою і перемагає їх.