Скіфська чаша
Шрифт:
— Спасибі, Науме Марковичу, — сказав щиро. Перукар підвівся.
— Тільки от що, — попросив, — щоб ніхто не знав. Ви та Михайло Гнатович, бо люди різні є, і дехто може подумати…
Дробаха підвів угору руки.
— Вважайте, тут умерло, — запевнив. Коли перукарі пішли, подзвонив Каштанову.
— Де наш Шерлок Холмс? — запитав. — Ще в Одесі й чи довго йому там вештатися? Тут потрібний. — Розповів про бесіду з перукарем.
— Зараз викличу Одесу, — пообіцяв Каштанов. — А поки давайте
10
Хаблак поворушився й розплющив очі.
Невелика й недбало обставлена кімната, брудні стіни, й лампочка без абажура звисає зі стелі. У кутку — стіл, на ньому пляшки, ковбаса, сир і консерви. За столом п’ють горілку троє — боком до нього Гоша: жує, і хрящуваті вуха рухаються.
Бармен скосив на Хаблака уважне око, відірвався від столу.
— Очуняв, — мовив. Присунувся разом із стільцем до фотеля, в який посадили Хаблака. — Ну, привіт, — зблиснув очима, — вибач, звичайно, за не зовсім ввічливу зуст-1 річ, але ж так належить. У нас з ментами розмова коротка: перо в бік, тіло в багажник — спробуй знайти.
Хаблак знизав плечима. Руки зв’язані, й голова болить. Видно, оглушили зі знанням справи.
Двоє, не відриваючись від закуски, обернулися й з цікавістю спостерігали за розмовою. Зовсім незнайомі. Один кремезний, з бичачою шиєю, лисий, голова аж блищить, другий з вусиками й нахабними очима, років тридцяти.
— Ви що, збожеволіли? — прохрипів Хаблак. — Кидаєтесь на людей…
— На людей ми не кидаємося, — розважливо пояснив Гоша. — Ми кидаємося лише на тих, хто пхає носа не в свої справи.
— Я що, ліз до вас? — удав, що злякався, Хаблак. — Він сам підійшов до мене, ваш Вова, і я не винуватий, що ми не зійшлися…
— Поплач! — зловтішно сказав Гоша. — Поплач в останні свої хвилини, але нікого ти цим плачем не розчулиш, бачили ми тут усяких!
Хаблак подумав: невже вистежили їх з Волошиним чи побачили, як людина Волошина йде за ним? Але ж старший лейтенант обіцяв підстрахувати його — чи встигне? Принаймні якщо він і справді вклепався, треба затягти розмову, тоді хлопці Волошина зрозуміють: щось негаразд, і прийдуть на допомогу.
Лисий підвівся з-за столу, в руках тримав шмат важкої свинцевої труби.
— Кінчатимемо? — запитав байдуже.
— Давай! — відсунувся Гоша, звільняючи місце перед фотелем.
Хаблак заплющив очі. Невже судилося так безглуздо загинути?
— Дурні, — сказав нараз якомога спокійніше, — я гадав, що маю справу з діловими людьми, а виявилось — звичайні бандити, які цікавляться гаманцями й годинниками.
— Ми — за гаманцями? — люто ступив уперед лисий. Розмахнувся, та Гоша перехопив його руку.
— Розв’яжи, — кивнув на Хаблака.
— Але ж…
— Я сказав!
Лисий неохоче підвів Хаблака за комір, розв’язав руки. Капітан поворушив пальцями — зовсім затерпли. Пригладив волосся.
— Жартівники! — мовив з презирством.
Гоша сухо реготнув.
— Перевірка, — пояснив. — Без цього нам ніяк не можна, сам розумієш, по голівці нас не гладять, і кожен новий клієнт…
— А якщо б я зламав собі шию на сходах? — перейшов у наступ Хаблак.
Гоша розвів руками.
— Видатки… — одповів цинічно. — Кожне виробництво має видатки, а наше особливо.
Хаблак пройшов до столу. Ні слова не кажучи, налив у склянку горілки. Випив і пожував огірка: мусив хоч трохи підбадьоритися — голова тупо боліла й у вухах стояв дзвін. Почекав трохи й випив ще.
— Оце по-нашому, — підвів склянку вусатий. — Ваше здоров’я, львівський сер.
Гоша дихнув Хаблакові в потилицю. Поклав на край столу витягнуті в нього документи й гроші.
— Не сердься, — мовив примирливо, — бачу, ми з тобою зійдемось. Аби мав башлі.
— Без башлів у порядну компанію не ходять, — погодився Хаблак.
— Монети маєш?
— Рідко. Частіше зливки.
— Домовимось. Можеш на тому тижні?
— Можу.
— Мені треба злітати у Львів.
— Ясно. Зустрінемось у барі.
Хаблак подумав, що навряд чи вони дадуть Гоші можливість ще цілий тиждень розкошувати в білій куртці, але тільки посміхнувся й поплескав його по плечі.
Лисий розлив у склянки коньяк.
— За успіх! — пробуркотів.
Хаблак лише ковтнув і поставив склянку,
— Бувайте… — сказав не дуже привітно. — Бувайте, хлопчики, до зустрічі на тому тижні.
11
Зозуля вибрав час, коли Ютковська пішла на роботу, й подзвонив до її квартири.
Довго не відчиняли, либонь, розглядали лейтенанта у вічко, нарешті запитали коротко:
— Хто?
Зозуля пояснив, що він з газової інспекції, і показав посвідчення, лише тоді клацнув замок і його впустили.
В передпокої стояла літня огрядна жінка й підозріло дивилася на лейтенанта.
— Правильно робите, тітонько, — заохотив Зозуля, — тепер документи обов’язково вимагати треба — в нашому парадному так-от квартиру обчистили. Мовляв, прийшли з жеку, бабуся і впустила, а вони, гади, її по кумполу й забрали все, що могли.
Жінка лячно відступила до кімнати, Зозуля помітив це й заспокоїв:
— Але ми люди офіційні, зараз оглянемо ваш газ і плиту перевіримо, щоб ажур був. — Він поставив на підлогу валізку з інструментами, дістав рожкового ключа, і цей ключ нарешті остаточно заспокоїв жінку. Полегшено зітхнула й пішла до кухні.