Скіфська чаша
Шрифт:
Капітан віддав адміністратору документи й уважно роззирнувся довкола. Просто з вестибюля ведуть круті сходи, вкриті, як і годиться, килимовою доріжкою. Ліворуч коридор — там, згідно позначок, перукарня і ще якісь господарські приміщення. У хол виходили й скляні двері бару — ще замкнені, — бар відчинявся о дванадцятій. Хаблак зиркнув на годинник: приблизно хвилин через сорок він побачить Макогона — людину з хрящуватими вухами й чолом мислителя, великим і зморшкуватим, за яким чомусь ховаються зовсім чорні й низькі думки.
Номер виявився невеличким, проте затишним і зовсім не холодним, видно, бора ще не встиг вистудити його.
Капітан повільно розклав речі, мав нарешті досить часу, це траплялося не так уже й часто, і він насолоджувався повільним плином хвилин. У Києві вони летіли, поспішали, обганяли одна одну, разом з ними поспішав і він, весь час боячись не встигнути, а тут хвилини наче зупинилися, тепер Хаблак мусив підганяти їх, однак не робив цього, бо знав, що, можливо, скоро вони знов полетять з неймовірною швидкістю і він, як завжди, не встигатиме за ними.
Хаблак зав’язав строкату польську краватку й одягнув чорний шкіряний піджак, цей піджак з неймовірними труднощами дістала йому Марина, а він носив його недбало, наче й не було цих труднощів і наче все життя носив лише модний і дорогий одяг. Згадав свій ще, здається, зовсім недавній студентський благенький костюмчик, він ходив з хлопцями розвантажувати вагони й придбав найдешевший костюм, але й тепер той костюм видається йому розкішним — сірий, з полиском, вовною там і не пахло, навіть напіввовною, чиста синтетика, проте як дивилися на Сергія дівчата на вечорі в гуртожитку — модний і трохи гордовитий, а може, ця пиха йшла від сором’язливості й незручності: все ж костюм сковував йому рухи.
А зараз він носить чорний шкіряний піджак, як людина, котра дивиться на життя з висоти своєї промтоварної величі.
У барі було вже зайнято кілька столиків: біля стійки сиділи троє невизначеного віку чоловіків у твідових піджаках, один — у замшевій куртці, дві розмальовані дівчини тягнули через соломинки коктейлі у кутку й літня жінка, певно, працівниця готелю, квапливо сьорбала каву.
Бармен стояв за стійкою: у білій акуратно випрасуваній куртці й чорній бабочці, справді мав високе чоло і, якщо б не приплюснутий ніс і запалі очі, скидався б на професора. Він зиркнув на Хаблака байдуже, та очі мав чіпкі, і капітан зрозумів, що Макогон запам’ятав його.
Хаблак замовив чарку коньяку й чорну каву, зайняв порожній столик між стійкою і компанією в твідових піджаках — сьорбнув кави, пахуча гірка рідина обпалила піднебіння: кава виявилась ароматною й міцною, справжньою кавою по-турецьки.
Компанія за сусіднім столиком, видно, добре знала бармена, бо чоловік у замшевій куртці помахав рукою й гукнув:
— Гоша!
Він показав три пальці, і Макогон одразу приніс їм три келихи коньяку, посміхнувся приязно — перемовилися кількома словами, й бармен поніс брудний посуд за прилавок.
Хаблак прислухався до розмови сусідів. Нічого цікавого: один розповідав, як їздив улітку теплоходом до Сочі, яке пиво було в барі, про сухумського знайомого, котрий зустрів їх — чудовий грузин, він возив їх у власних “Жигулях” по Кавказу..
Інші підтакували, ділилися своїми враженнями про поїздки — звичайне базікання трохи підпилих чоловіків.
Одна з дівчат, що сиділи навскіс через зал, кидала на Хаблака виразні погляди, кілька разів вони схрестилися, і дівчина відверто посміхнулася капітанові. Було їй років за двадцять, гарненька, у червоних чоботах на високих підборах і закочених над ними по-стильному джинсах.
Рішучими кроками, просто у плащі й капелюсі, зал перетнув чоловік з сивими скронями. Бармен перегнувся до нього, вони пошепотілися, й Макогон пропустив чоловіка до кімнати за стійкою. Певно, велася якась ділова розмова, бо Макогона не було хвилин десять, якийсь відвідувач уже нетерпляче постукував монетою по стійці. Нарешті бармен з’явився, обслужив клієнта й почав перетирати келихи, але той, хто завітав до нього, так і не вийшов. Раптом Хаблак побачив його за скляними дверима, що виходили до вестибюля: отже, з кімнати за баром є ще один вихід, і Гоша випустив відвідувача через нього.
Хаблак замовив собі ще чашечку кави: це давало йому можливість просидіти в барі зайвих півгодини.
Дівчині в закочених джинсах, либонь, набридло безрезультатно стріляти в капітана очима, — подружки підвелися і, супроводжувані поглядами чоловіків, вийшли з бару.
За сусіднім столиком хтось відпустив на їхню адресу не дуже респектабельний жарт. Бармен пішов до своєї кімнатки. Минуло кілька хвилин — не з’являвся. Хаблак підійшов до стійки, удав, що розглядає виставлені пляшки, й прислухався. Через відчинені двері чулися голоси, отже, другий відвідувач Макогона був обережніший, зайшов просто до підсобки — певно, існував якийсь сигнал чи Гоша помітив його через скляні двері, коли той проходив вестибюлем.
Хаблак вийшов до туалету. Затримався в коридорі й побачив другого Гошиного клієнта: хлопець років під тридцять з довгими бачками й вусами, що звисали до підборіддя, — нічого не скажеш, модерний хлопець, самовпевнений і нахабнуватий.
За півгодини — двоє відвідувачів, відзначив капітан. Правда, могли бути просто знайомі, що зазирнули для дружньої бесіди, але сумнівно: перекинутися кількома словами можна і в залі, зовсім не обов’язково усамітнюватися в комірчині.
Хаблак подумав: якщо й далі сидітиме самотній в барі, приверне Гошину увагу, — вирішив пройтися по місту й пообідати, тим більше, що дощ ущух і тільки сердиті пориви вітру метлялися одеськими вулицями, зриваючи з дерев пожухле листя.
Чекаючи тролейбуса, капітан підняв комір плаща й підставив вітрові спину! Побачив, як з готелю вийшла знайома дівчина в червоних чоботях і такій же червоній куртці з білим хутряним коміром. Перетнула вулицю просто до капітана, немов справді були давніми знайомими, та зупинилася за два кроки й повернулася спиною, виглядаючи тролейбус. Машина підійшла невдовзі, Хаблак пропустив уперед дівчину, вона озирнулася й посміхнулася так, як у барі — визивно й заохочуюче, і капітан подумав, що знайомство з нею може виявитися корисним. Він сів поруч дівчини — тролейбус у цей денний час ішов напівпорожній — і запитав просто, буцім уже зустрічалися не раз: