Скіфська чаша
Шрифт:
— А цей чоловік чекав на вас?
— Як і домовлялися, біля “Лівобережної”. Сів у машину, я йому й доповідаю: порядок. А він засміявся тільки: мовляв, знав, що буде порядок, гроші витягнув, на сидінні залишив, а сам вийшов.
— Де?
— Біля готелю “Славутич”.
Дробаха перезирнувся з Хаблаком, і капітан, не кажучи ні слова, підвівся. Вийшов і повернувся через кілька хвилин, коли слідчий записував прикмети чоловіка, який заплатив Бурнусову чотири тисячі за вбивство: літній, за п’ятдесят років, у сірому костюмі й чорному береті, середнього росту, вуха хрящуваті й ніс приплюснутий, а чоло зморшкувате. Портрет вийшов досить виразний. Жека запопадливо дивився на слідчого: знав, що чекає на нього, та все ж сподівався хоч якось пом’якшити свою долю.
Дробаха викликав конвоїра й відправив Бурнусова.
— Ну й фрукт, — мовив, заховавши протокол до шухляди.
— Зозуля поїхав до “Славутича”, — повідомив Хаблак.
Дробаха поворушив пальцями.
— Розумно, — схвалив. — Людина з Одеси! В цьому щось є. і, здається мені, скіфська чаша поїде до Чорного моря, якщо вже не там.
— А я поки що поїду до видавничого завгоспа, — вирішив капітан. — Скучив за ним, і хотів би розпитати про дещо.
— Нехай вам щастить. — Дробаха подмухав на кінчики пальців, і Хаблак зрозумів, що в слідчого гарний настрій.
7
Кріт відчинив нечутно. Стояв і дивився на Хаблака зовсім спокійно, аніскілечки не був здивований, буцім прийшов до нього в гості давній знайомий, а не співробітник карного розшуку.
Відсунувся, даючи пройти, і капітан зайшов до передпокою. Гадав, що квартира Крота, старого холостяка, захаращена й неприбрана, однак у передпокої все блищало, наче тільки сьогодні його прибрали, всюди витерли пилюгу й натерли до блиску підлогу.
Хаблак мимовільно подивився на свої не дуже-то й чисті туфлі, проте Юхим Сидорович заспокійливо махнув рукою.
— Проходьте, — запросив не дуже ввічливо, але й не сердито. — Прийшли ви по ділу, не сумніваюся, то прошу пройти й сідати.
І в кімнаті все блищало, а на підвіконні стояли горщики з доглянутими квітами. Меблі не стильні — Кріт, який міг влаштувати іншим імпортні гарнітури, сам ставився до них, мабуть, байдуже, бо придбав собі лише широкий і зручний диван, на якому гарно спалося й читалося: стояв біля дивана торшер з яскравою лампою й лежала на спинці розкрита книга.
Кріт подав Хаблакові стільця, а сам зупинився біля буфета, спершись ліктем на полицю. Був він без окулярів, та бачив, либонь, непогано, трохи, правда, примружився, і якісь іскорки перебігали в очах.
— Ми перевірили ваші показання, Юхиме Сидоровичу, — мовив Хаблак. — Справді, позавчора після роботи ви були в гостях, і це свідчить на вашу користь. Але скажіть, будь ласка, де й коли зустрічалися з людиною, котра приїжджала до вас з Одеси?
Жоден м’яз не ворухнувся на Кротовому обличчі.
— Щось не те, капітане, — заперечив. — Весь час ви ходите навколо мене, однак даремно. Непричетний я до ваших справ.
— А до яких? — не стримався Хаблак.
— Кожна людина має свої.
— Діставати й продавати меблі, дефіцитні товари…
— От воно що! — вигукнув Кріт. — А я думаю, звідки ноги ростуть! Якийсь Петро Панасович з Чоколівки посилає до мене людину… А це ваші хлопці, виявляється, промацують, наче діла в них нема іншого…
— Це вже дозвольте нам вирішувати, — зупинив його Хаблак, — що і як робити.
— Та хіба я заперечую? Тільки облиште мене, а то ходять навколо. Гадаєте, не знаю чого? Гадаєте, Кріт чашу поцупив? Та для чого мені ваша чаша? Чого мені не вистачає? — обвів рукою кімнату. — Все в мене є, і нічого не потребую. Зрозуміло?
— Спокійно, Юхиме Сидоровичу. Маю до вас запитання. Давно бачилися з Розалією Ютковською?
— Якою такою Розалією?
— Не до вас приходила у видавництво?
Кріт одійшов од буфета, сів коло Хаблака.
— Одесит якийсь… — сказав роздратовано, — тепер Розалія. Ви можете пояснити?
— Охоче, Юхиме Сидоровичу. Та скажіть раніше, і Євгена Бурнусова не знаєте?
— Уперше чую.
— Ми влаштуємо побачення віч-на-віч.
— Не заперечую.
— А що, крім меблів, ви можете дістати? — перевів Хаблак розмову на інше.
— Що потребуєте?
— Нічого.
— То для чого зайві запитання?
— Не зайві.
— Вважаєте?
— Скільки комісійних берете?
— Фактики збираєте?
— Така вже в нас професія.
— Самі збирайте, я вам не помічник.
— Все одно знайдемо чашу, — сказав Хаблак твердо. — Знайдемо, це я вам точно кажу. Якщо у вас, самі віддайте, краще буде.
Кріт зареготав.
— Оце логіка! — вигукнув. — Ну, якщо б я насправді поцупив чашу, невже б признався? Тим більше, що Олежка загинув. Гадаєте, тільки ви розумієте, що саме через чашу його вбили? Ось, бачите, який вузол зав’язався, хто ж вам сам признається? А мені Олега шкода, гарний хлопець був і заплутався. Я казав йому…
— Що? — не витримав Хаблак.
— Щоб характер ламав.
— Це в шашличній, коли горілку пили?
— І там також.
— Про що розмовляли з Ситником?
— Вам скажи, з усього справу зробите…
— І все ж, доведеться.
— Зрештою, не такий уже й великий секрет. Цегли просив дістати. Дві тисячі штук. Для тої ж дачі, де загинув.
— І ви пообіцяли?
— Звичайно.
— А як можете дістати?
— Пусте. Дві тисячі цеглин — дурниця. Один знайомий на лісоторговельному складі працює. Він і випише.