Скіфська чаша
Шрифт:
Дівчина озирнулася зацікавлено — невже не впізнала знайомого чи постійного клієнта? Звичайно, не впізнала, та посміхнулася Хаблакові, як доброму другові.
Вона запнула капітана простирадлом, нахилилася, щоб взяти гребінець і ножиці, й на її не дуже вродливому, але симпатичному обличчі Хаблак завважив роботу якоїсь думки, либонь, перебирала в пам’яті клієнтів, та все ж не могла пригадати його.
Хаблак не пішов їй назустріч, сидів і дивився, як швидко й спритно працює дівчина, нарешті, коли нахилилася до нього, запитав тихо, щоб не почули поруч:
— У вас коли обід, Віточко?
Дівчина подивилася здивовано, та все ж зиркнула на годинник і відповіла:
— Через півгодини.
— Як ви дивитесь на невеличку екскурсію до шашличної на Петровській алеї?
— Але ж?.. — підняла брови. — Щось я не пригадую… — Вона подивилася на Хаблака збоку вивчаюче, капітан перехопив цей погляд у дзеркалі й запитав:
— Маєте годинну перерву?
— Взагалі, півгодини, проте я можу затриматись.
Це прозвучало як згода, капітан фамільярно, але дуже обережно торкнувся Вітиних пальців і уточнив:
— Отже, о першій? Я чекатиму на вулиці.
Віта кивнула й знову подивилася вивчаюче, видно, Хаблак сподобався їй.
Капітан підвівся з крісла легко, чесно кажучи, не думав, що дівчина так швидко погодиться, та все ж розраховував якось умовити її, ішов і бачив куточками очей у багатьох дзеркалах кілька Вітиних відображень, і з кожного дівчина дивилася на нього трохи здивовано.
Віта не примусила Хаблака чекати: вийшла рівно о першій у червоному легесенькому, зважаючи на теплу погоду, плащі. Хаблак узяв її за лікоть, і вони почимчикували до Петровської алеї — іти до шашличної десять хвилин, чи варто сідати в тролейбус?
Капітан не став більше випробовувати Вітине терпіння.
— Мене звуть Сергієм, — нахилився до дівчини, — а те, що вас — Віта, я дізнався в касирки. І мені чомусь дуже захотілося нагодувати вас шашликами.
— У вас часто виникають такі бажання?
— Ну, що ви, навіть у Києві рідко побачиш таку гарну дівчину з абсолютно симпатичним носиком.
— І хто ж ви такий?
— Маєте на увазі професію?
— Звичайно.
Капітан згадав, як довелося колись видавати себе за торговельного працівника.
— Директор магазину, — пояснив і відразу відчув, як зацікавилася дівчина. Мимовільно притишила крок і зиркнула грайливо.
— Гастроному? — уточнила.
— Промтоварного.
— Ого! — вигукнула з повагою. — З вами треба дружити.
— Звичайно. І я сподіваюсь, що наша зустріч не остання.
— Дивлячись, як ви поводитиметесь…
— Як недосвідчене теля.
— По вас не скажеш.
— Мабуть, я більш схожий на битюга. Але тільки зовні.
— Ну, знаєте, — засміялася Віта відверто заохочувально, — з вас вийшло б тільки чверть битюга, може, й менше.
— Але й на орловського рисака я не схожий.
— Займаєтесь спортом?
Хаблак подумав, що його ранкові пробіжки по Русанівській набережній ще не спорт. Похитав головою.
— Легка зарядка. На більше не маю часу. Торгівля, знаєте…
— Догадуюсь. А ви не скидаєтесь на директора магазину.
— На кого ж?
— На військового.
“Що ж, їй не відмовиш у спостережливості”, — подумав Хаблак. Це влаштовувало його: може, вдасться розвідати щось цінне про Розалію Ютковську. Звичайно, це мало б сенс, якщо перукарка Роза вплутана в трагедію на Русанівських садах. А якщо ні?
Ні то й ні, вирішив, зрештою, скільки разів йому доводилося тягнути пусті лотерейні квитки? Певно, більше, ніж людині, яка систематично купує їх.
Шашлики виявились непоганими, вони смакували не тільки капітанові, Віта з апетитом їла й поглядала на Хаблака лукаво — білява й кирпата лялечка, не дуже розумна й освічена, але для чого освіта, коли маєш такого симпатичного носика, здоровий колір шкіри й сірі очі?
— Як вам працюється? — здалеку почав Хаблак. Мусив завести розмову про перукарські справи, потім непомітно перевести її на Ютковську.
— А-а… — відповіла зневажливо, — все одне й те ж: угорка, бокс, напівбокс… Набридло.
— А в мене: прийом товару, план, кожен хоче мати прогресивку!
— А дублянки в тебе бувають? — Віта одразу перейшла на “ти”.
Хаблак похитав головою.
— Ти що! Звідки нам?.
— Шкода… Але ж ви там одним миром мазані, можеш дістати?
Хаблак подумав: обіцянка його ні до чого не зобов’язує, сказав обнадійливо:
— Спробуємо.
— Тебе сам бог мені послав.
— А тобі личитиме дублянка. Хоча тобі все личитиме. Навіть сукні Бердичівського швейоб’єднання.
— Невже такі погані?
— Вони хитрі, шиють лише на вродливих дівчат.
— Хіба я вродлива?
— Мені подобаєшся.
— Ось у мене подруга!
— Не кажи, — Хаблак поморщився, — уявляю собі…
— Розка, шикарна!
— Роза? Така ж білява, як ти?
— Каштанова.
— А мені до смаку лише блондинки.
Віта обдарувала Хаблака посмішкою і поплескала по щоці.
“А вона звикла не втрачати часу, — подумав капітан. — Що ж, мені також ніколи”. Запропонував: