Скіфська чаша
Шрифт:
— Повернемо, — зрадів чорнявий, — я потім сам збігаю, а зараз ти правильно сказав: апетит зникне.
Зозуля подумав, що в цих бариг апетит, особливо на горілку, навряд чи колись зникає, — спритники, гадають, що потрапив на гачок недосвідчений карась і його обшахрувати можна. Лейтенант недавно купував змішувач, ціна йому шістнадцять карбованців, а ці ділки — четвертак, та ще й п’ятірку, вдвоє дорожче. Давши собі слово подзвонити дільничному інспекторові, щоб узяв їх за комір, Зозуля всівся на підставлену чорнявим брудну табуретку.
— Мені лише… — показав два пальці, — бо ще на роботу.
— Наче не розуміємо! — задоволено посміхнувся чорнявий і налив собі та електрику по три чверті склянки, наче в них робочий день уже закінчився.
Вони випили й закусили, чорнявий дістав напівпорожню пачку “Прими”, закурив з вусанем, а Зозуля, який беріг своє здоров’я, наліг на ковбасу, вирішивши мати хоч трохи зиску за марно витрачену п’ятірку.
— Квартиру одержав? — запитав його електрик.
— Одержав.
— Де?
— На Оболоні.
— На Оболоні — то й добре, — схвалив. — Там метро згодом буде. Швидко й дешево. Меблі які хочеш?
— Не завадило б чеські чи югославські.
— А в тебе губа не з лопуцька!
— Меблі не на один рік купуємо, — розсудливо вставив чорнявий. — Тут скупитися не годиться,
— І то правда, — кивнув вусань. — Юхим тобі дістане, які захочеш. Звичайно!.. — зробив виразний жест вказівним і великим пальцями правиці.
— Ми не поскупимось, — завірив Зозуля.
— Я відразу побачив, що ти гарний хлопець, — зареготав чорнявий. — Ми таких любимо.
— І ти люби нас, не пошкодуєш! — вигукнув електрик. Він явно сп’янів, очі блищали й щоки почервоніли. — А я Юхимові скажу, він мене слухає… Юхим — то, знаєш, яка людина. Він усе може, і меблі, і інше… Крант чи бачок, то, к приміру, моя справа. А Юхим!.. — Вусань невизначено покрутив рукою над головою. — Юхим, хлопче, голова, і йому б не завгоспом, а в міністерстві. Все знає — як лежить і де лежить.
— І головує, де погано лежить! — зареготав чорнявий.
Розмова дедалі ставала все цікавішою, Зозуля вже не шкодував п’ятірки, вилив залишки горілки в склянки, підвівся й мовив мало не врочисто, принаймні розчулено:
— Мені дуже приємно, що потрапив до справжніх людей, і вірю, що ви мені допоможете.
Чорнявий випив і запитав чомусь пошепки:
— А кахлі потребуєш? Білі кахлі для ванної й кухні. Чеські кахлі. Тільки я можу такі дістати.
— І кахлі потрібні! — вигукнув Зозуля. — А що може Юхим Сидорович, крім меблів, звичайно?
Вусань нараз зиркнув на нього пронизливо й зовсім тверезо, та лейтенант розчервонівся й дивився простодушно — електрик заспокоївся й спорожнив свою склянку.
— Юхим, я ж казав, усе може, — запевнив.
— І машину?
Вусань похитав головою.
— Машину — не знаю. Машину — то в нього попитати треба. Про машину я, к приміру, не чув.
— Якщо сам не зможе, то знайде потрібну людину, — заспокоїв чорнявий.
— Точно, знайде, — ствердив електрик. — А зараз, — зиркнув на годинник, — ти нас звиняй, робота… Мусимо з Васею йти, а ти завтра завітай, зранку краще, ми тут будемо й змішувач дістанемо. Лади?
— Лади, — підставив руку Зозуля. Вусань ударив по ній міцно, і Зозуля пішов з підвалу, вельми задоволений балакучістю електрика та його помічника Васі.
От тобі й “скромний” завгосп товариш Кріт, який все може і все знає! Знав, звичайно, заздалегідь і про скіфську чашу, і, певно, не могла вона минути його липких рук.
5
Телефон задзеленчав о пів на сьому ранку. Хаблак схопив трубку й почув голос Каштанова.
— Вибач, Серього, та довелося потурбувати, — сказав полковник, — вбито Ситника.
— Якого Ситника? — не зрозумів спросоння Хаблак.
— Редактора видавництва “Кристал” Олега Павловича Ситника.
— Не може бути! — Хаблак уже збагнув усе. — І де?
— На Русанівських садах. Оперативна група виїжджає, хлопці заскочать за тобою за чверть години.
— Зрозуміло. А звідки стало відомо?
— У тітки Ситника там садова ділянка, а подзвонила сусідка по дачі. От і все, що знаю.
Хаблак виліз із теплого ліжка.
— Ви з дому, Михайле Карповичу? — запитав.
— Звичайно.
— Нема вам покою.
— І тобі… — полковник поклав трубку.
У ліжку сонно закрутилася Марина. Хаблак швидко вмився й одягнувся. Визирнув у вікно — оперативна машина ще не під’їхала, — випив склянку кефіру з чорним хлібом і тихо, щоб не розбудити дружину, вислизнув на сходи.
Приїхала не одна машина, а дві. Друга — газик з оперативниками та собакою. Капітан привітався із знайомим старшиною-провідником і сів у “Волгу”, на передньому сидінні якої зручно розташувався огрядний лікар-експерт Чушков.
— Підняли тебе, бідного… — Чушков був людиною жалісливою і завжди співчував колегам у таких випадках.
Хаблак грюкнув дверцятами.
— Селявуха… — відповів розсудливо, — я цього хлопця тільки вчора бачив, шкода.
— Завжди шкода, — погодився Чушков.
Половину заднього сидіння зайняв слідчий прокуратури Дробаха. Хаблак подивився на нього лагідно й міцно потиснув руку. Либонь, і Дробасі було приємно зустрітися з капітаном — посміхнувся одверто й доброзичливо. І мовив приязно: