Скіфська чаша
Шрифт:
— Ні.
— І ніхто не виходив звідти?
— Я стояв спиною до дверей, можливо, хтось і виходив.
— Повернулися, коли світло вже увімкнули?
— Так, і відразу зрозумів — щось сталося. Якось дивилися на мене…
— А чого ви хочете! За ці хвилини зникла чаша, й тільки ви виходили з кабінету.
— Я розумію їх, але повірте: чаші я не брав.
— Хто ж міг учинити таке? — роздумливо протягнув Хаблак, немов і не запитував Власюка, а розмірковував про себе.
— Не знаю. У нас працюють порядні люди, ну, всяке буває, але щоб піти на злочин!
— І все ж чаша зникла.
— Повірте, якщо це не дурний жарт, то дуже прикра історія.
— Прикра, — погодився Хаблак. — До речі, ви за яким столом сидите?
— За тим, на котрому маєте честь сидіти.
Капітан чомусь засоромився: зліз із столу й влаштувався на стільці.
— А за яким Ситник?
— Під вікном.
— Гарний хлопець?
— Нормальний.
— Чого не прийшов на роботу?
— Вранці мусив зустрітися з автором. Скоро з’явиться.
— Товаришуєте з ним?
— Принаймні антипатії Олег у мене не викликає. Не те, що в декого…
— Як вас зрозуміти?
— А так і розумійте. Гадаєте, у видавництві нічого не знають?
— Не говоріть загадками.
— А з вами не занудьгуєш, — посміхнувся Власюк. — І все ж, ви, капітане, припустилися десь похибки: всьому видавництву відома ваша таємниця.
— Яка?
— Що підозрюєте Ситника. І мене, звичайно.
— Хто сказав? Випадково, не з техвідділу?
— Все можливе…
— Гарні дівчата, але ж язики мають!.. — мовив Хаблак. — Кілометрові…
— Я не засуджую їх.
— Зрештою, я також, — легко погодився капітан. — Людям рота не затулиш. То що ви скажете про Ситника?
— Я можу не відповідати?
— Можете.
— Тоді волію мовчати.
— Шкода. Я сподівався на вашу допомогу. Бо кожна порядна людина…
— У кожного своя точка зору.
— Хочете сказати, що інформувати міліцію непорядно?
— Щось у цьому є… — поморщився Власюк. — Непорядно, може, не те слово, проте є якийсь відтінок.
— Вважаєте, що не можете помилитися в людині?
— Я не такий самовпевнений.
— Ситник гарно грав у баскетбол?
— Один з кращих нападаючих.
— І давно кинув?
— Два роки.
— Чому?
— По-моєму, втратив форму. У спорті триматися треба, а він почав зазирати в чарку.
— Часто?
— Спочатку не дуже, а тепер буває.
— З ким п’є?
— Олег не обмежує своє товариство.
— Як це зрозуміти?
— Нерозбірливий. Сьогодні з одним, завтра а другим. Випадкові люди. Вчора в шашличній горілку з Кротом пив. Ну, які в них спільні інтереси?
— З Кротом? З Юхимом Сидоровичем?
— Нашим завгоспом.
— У якій шашличній?
— Може, бачили, у завулку праворуч.
— Горілку там не дають.
— А пляшки ящиками вивозять!
— Певно, вивозять, — погодився Хаблак. — Ви до них підходили?
— Для чого?
— Співробітники ж…
— П’яні! — зневажливо відповів Власюк. — Яка з п’яними розмова?
— І коли це трапилось?
— Увечері. Певно, вони давно там стояли.
— Чому так вважаєте?
— Олег, коли багато вип’є, розмовляє надто голосно. А я його ще з порога почув.
— А якщо пили склянками?
— Можливе й таке. Та ні… Шашлики повторювали. Порожні брудні тарілки на столі стояли.
Повідомлення зацікавило Хаблака, проте мовив умисне недбало:
— Ну й що? Зійшлися люди… Може, й раніше випивали.
— Не думаю. Кріт, коли хильне, нестерпним стає. І хлопці це знають.
— Цураються?
— Тип не з кращих.
— Точніше?
— Куркуль. Взимку снігу не випросиш.
— Щось просили?
— Хто ж з ним у видавництві не має справ? Паперу треба, олівця чи копірки… До Крота. А він ніби особисту послугу робить. Їй-богу, легше в магазині придбати, ніж на його фізіономію дивитись.
Хаблак згадав тхорине обличчя завгоспа з окулярами на кінчику носа.
— Інтелектуалом його не назвеш, — погодився.
— Ще й на руку нечистий.
— Невже?
— Не можу твердити, але чув: на кожному кілограмі паперу грамів по п’ятдесят вигадує.
— Сказали б директорові.
— А-а, — махнув рукою, — морочливо…
— Дивна позиція.
Грюкнули двері, й до кімнати увірвався Ситник. Розчервонілий, волосся скуйовджене. Кинув портфель на стіл і лише тоді побачив Хаблака. Якось одразу знітився, пригладив чуприну, подав руку спочатку Власюкові, потім, ледь повагавшись, капітанові. Сів за стіл, висунув шухляду й відразу засунув назад. Дістав з портфеля папку, розв’язав тасьми.
Чи то Власюка почала обтяжувати розмова з капітаном, чи зрозумів, що Хаблакові треба побалакати з Ситником, — удав, що має якусь справу, й залишив їх на самоті.
Ситник витягнув з папки рукопис, почав гортати сторінки, та робив це автоматично — Хаблак куточками очей бачив, як Ситник скоса зиркав на нього.
Пауза затягувалась, хлопець почав трохи нервуватися, це лило воду на Хаблаків млин, і капітан сидів, удаючи, що розглядає щось за вікном. Нарешті зітхнув скрушно, повернувся до Ситника й запитав: