Скіфська чаша
Шрифт:
— З квартирою йому не світить?
— Важко сказати: гадаю, не дуже.
— З точки зору заступника голови місцевкому?
— Принаймні найближчим часом.
Хаблак підвівся.
— Зазирну до техредакторів, — мовив.
— Не обпечіться, дівчата в нас там!..
— Я вже стара й хвора людина…
— Дівчата ще мусять вас любити, — не повірив Данько.
У коридорі Хаблака перестріла директорова секретарка.
— До телефону, — покликала.
Дзвонив Зозуля. Повідомив, що на обпаленому штепселі, знайденому на клумбі, виявлені відбитки пальців завгоспа Крота.
— Я так і знав, — відповів Хаблак задоволено.
— Якщо навіть ти не сумніваєшся, треба…
— Не гарячкуй, бо можемо таких дров нарубати!
— Можемо, — погодився Зозуля, — проте мені чомусь не подобається цей Кріт. Якщо хочеш, інтуїтивно.
— Мені також. Приїжджай і займайся “Волгою”.
— Знову обходити будинки? Здається, ми вже скінчили…
— У восьми квартирах нікого не застали.
— Вони й зараз на роботі.
— Перевір.
— Добре.
— Знайдеш мене у видавництві.
— Знайду.
Данько не перебільшував, рекламуючи дівчат з техвідділу. У великій кімнаті стояло п’ять столів, один — порожній, на почесному місці біля вікна сидів літній чоловік — завідуючий відділом, за трьома столами — красуні одна краща одної, молоді дівчата, котрі як за командою цікаво обернулися до Хаблака.
Капітан представився. Одна з дівчат, зблиснувши голими коліньми — Хаблак подумав, що спідницю їй можна було б і подовжити, — поставила посеред кімнати стілець. Запропонувавши сісти, перегнулася через стіл, спершись на нього ліктями, й безцеремонно втупилася в капітана.
Хаблакові зробилося трохи ніяково, тим більше, що дві інші техредакторки одверто захихотіли, капітан засовався на стільці, либонь, цю його напруженість помітив завідуючий відділом, бо відклав великий темно-червоний гранат, з якого непоспішливо висмоктував сік, і мовив, з осудом похитавши головою:
— Таке трапилось — і в нашому видавництві! Ви до нас, звичайно, у справі, капітане?
— Як цікаво! — вигукнула чорнявка, що так і не відводила очей від Хаблака. — І ви шукаєте злодія?
— Шукаю.
— І скоро знайдете?
— Сподіваюсь.
— Ми ніяк не можемо повірити, що хтось з наших…
— Досить, Зою, — обірвала її дівчина, що сиділа збоку від Хаблака. — У людини справи, а ти про дурниці.
— Це я про дурниці? Не розумієш, то помовч! А у вас, капітане, пістолет є? — запитала раптом.
Хаблак засміявся й поплескав себе по порожніх кишенях.
— Як бачите, не ношу.
Дівчина смішно випнула губи.
— А якщо затримувати злочинця? Він же не захоче, щоб його заарештовували, правда?
— Надивилися фільмів! — пробуркотів заввідділом і знову взявся за гранат. Він висмоктував його з таким апетитом, а гранат був такий великий, свіжий і червоний, що в Хаблака рот сповнився слиною, він проковтнув її і несхвально зиркнув на завідуючого. Але той відповів такою доброзичливою посмішкою, що неприязнь Хаблака вмить зникла: цей чоловік буквально випромінював добросердя, либонь, дівчата користувалися з цього й не дуже слухалися свого начальства, бо не звернули на його репліку жодної уваги. Чорнявка навіть осудливо махнула рукою — для чого, мовляв, втручатися не в свої справи — і запитала:
— Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!
Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:
— Нічого з ним не станеться.
— Роззява! — одірвався од граната завідуючий.
Капітан схвально кивнув: так, елементи нехлюйства в поведінці Хоролевського таки були.
— Тепер до вас запитання, товариші. — Хаблак перевів розмову в ділове русло: — Чи не бачив хтось з вас випадково звідси, — підійшов до вікна, — білу “Волгу”? Он там, поблизу бузкових кущів?
— Ні, — відповіла чорнявка впевнено, та її сусідка, дівчина з високою кучмою каштанового волосся, мигдалевидними японськими очима, нараз підвелася, визирнула надвір і запитала:
— Біля рогу будинку?
— Он там, — вказав капітан пальцем на асфальтовану доріжку за сальвіями, — чи, може, трохи ближче.
— Бачила, — ствердила дівчина. — Біла “Волга”. Двадцять четверта. На тому тижні, а востаннє — зовсім недавно.
Хаблак подивився на неї з надією.
— Номер запам’ятали?
Дівчина знизала плечима:
— Для чого мені?
— Буває, що ненароком…
— Сімка… — дівчина потерла скроні й ствердила: — Так, сімка, номер починається з сімки, а далі не знаю. Сімка для мене щаслива цифра, я й помітила її.
— А хтось з видавничих працівників підходив до “Волги”?
— Так наша ж машина тут не стоїть. З того боку, на вулиці.
— Але ж біла “Волга” приїжджала за кимось… — втрутився завідуючий.
— Може, приїздив хтось з авторів, — заперечила дівчина.
— Так, — кивнув Хаблак, — то, виходить, не бачили?
— Ні.
— Шкода.
Хаблак попрямував до директорського кабінету. Знач, що Миколу Семеновича викликали до начальства, й вирішив скористатися його телефоном. Подзвонив Каштанову, доповів про хід розслідування й попросив доручити автоінспекції скласти список білих “Волг”, номерний знак яких починався з сімки.
Вийшов до приймальні. Секретарка обернулася до нього від друкарської машинки, капітан заспокійливо посміхнувся їй, і дівчина знову заглибилася в папери. Хаблак роздивився довкола — звичайна приймальня не дуже великої установи. Навпроти директорових — двері до кабінету, головного редактора, шафа, стіл секретарки, столик з друкарською машинкою, кілька стільців. У кутку м’який фотель. Хаблак довго дивився на нього, потім сів, поклавши руки на бильця. Двері директорового кабінету були розчинені — метрів за п’ять — шість від них по прямій стояв стіл, на якому позавчора Хоролевський розкладав свої знахідки.