Скіфська чаша
Шрифт:
— Важко сказати. В темряві, та ще й здалеку… Знаєте, ввечері все темним видається.
— Щось тримав у руках? Портфель, сумку?
— Ні.
— Я прошу пас подумати, це дуже важливо.
— А чого мені думати? Махав рукою й поспішав, знаєте, як люди поспішають, — крокував швидко.
— І нічого не ховав під піджаком?
Посміхнулася відверто глузливо:
— Не помітила.
Хаблак показав, як притискають рукою, коли намагаються щось сховати під одягом від стороннього ока. Бабуся заплющила очі уявляючи.
— Ні, — одповіла твердо, — не братиму гріха на душу. Може, щось і ніс…
— І передав шоферові “Волги”? — втрутився Зозуля. — Випадково не помітили?
— Ну, що ви, милий! Бачите, яка відстань. Та й бузкові кущі затуляють.
Хаблак подумав, що цій гостроокій колишній актрисі слід показати Власюка. Може, й впізнає. А те, що з шофером білої “Волги” спілкувався редактор Власюк, у капітана не викликало сумнівів.
Уточнив:
— Цей хлопець високий?
— Вище середнього зросту.
— Точно, — посміхнувся Хаблак, — вище середнього і худий.
— Звідки знаєте? — зиркнула насторожено.
— Не знаю, а догадуюсь.
— А-а… — махнула рукою. — Жартуєте…
— У нашій роботі жарти протипоказані, — відповів капітан зовсім серйозно. — Крім цього хлопця, ніхто не виходив з видавництва?
— Не знаю. “Волга” рушила, а ми з Катрусею пішли.
— Спасибі вам, Вікторіє Анатоліївно, можливо, ми вас ще потурбуємо. Не заперечуєте?
— Що ви, заходьте, завжди рада, ми живемо у восьмій квартирі, лейтенант уже записав.
Хаблак поклав Зозулі руку на плече. Звичайно, записав, не міг не записати — молодець лейтенант, знайшов такого цінного свідка. Цікаво, а що скаже друга жінка?
Капітан уклонився Старицькій, подумавши, що з таким театральним прізвищем можна було б ще й працювати на сцені — не кажучи вже про зовсім не старечу енергію Вікторії Анатоліївни. Але ж він не режисер, тому видніше, а може, справді інтриги?
Йшов, пропустивши вперед Зозулю, й відчував на спині погляд бабусі — гострий, оцінюючий.
“Якої тепер заспіває Власюк? — думав. — Трохи згодом ми покажемо його Старицькій, зараз порозмовляємо з другим свідком, а потім і з Власюком. Як ви зараз поводитиметесь, шановний Андрію Віталійовичу?”
Другий свідок Євгенія Яківна Лиходід мешкала в тому ж будинку, де й Старицька, — на четвертому поверсі в однокімнатній квартирі, яку займала сама. Вона розповіла про це одразу, підкресливши, що одержує персональну пенсію і має право на численні пільги, а цю квартиру їй виділили, коли ще працювала заступником директора фірми “Ранок”, — хто не знає цю фірму, нема, здається, послуг, яких би не надавала вона, а Євгенія Яківна Лиходід засновувала її.
Євгенія Яківна явно знемагала від неробства, Хаблак помітив це й ледь не злегковажив — хотів порадити господарці квартири й зараз допомагати фірмі, беручи участь в обслуговуванні населення, бавити дітей чи прибирати помешкання, та вчасно осмикнув себе: персональний пенсіонер була сповнена власної гідності, могла й образитися.
Підійшов до розчиненого вікна, через яке Лиходід помітила білу “Волгу”. Справді, місце стоянки машини проглядалося непогано. Хаблак запитав у жінки:
— Де стояла “Волга”, яку ви помітили вчора ввечері?
Лиходід перегнулася через підвіконня, уважно роздивилася, наче бачила все вперше, лише потім показала на буз-кові кущі.
— Он там, біля рогу видавничого будинку.
— Номерів не запам’ятали?
— Звідси не видно. Та й темно було.
— Біла “Волга”?
— Точно. Колись я їздила точнісінько на такій. Навіть подумала: Іван Васильович завітав. Новий директор фірми, — пояснила. — Та кому я потрібна? Колись ми ветеранів поважали, листівки писали й подарунки купували, а що він, тридцятирічний, розуміє? Одне слово — молодь…
Хаблак не зовсім поділяв украй песимістичне ставлення Євгенії Яківни до сучасної молоді, його самого в управлінні ще називали “молодим кадром”, проте не став заперечувати Подумав лише, що йому сьогодні щастить на свідків — обидві жінки при зовнішній абсолютній несхожості чимось були подібні одна до одної, либонь, невдоволенням нинішньою долею й непригаслою енергією — Старицька хоч бавила онучку, а Євгенія Яківна мешкає сама, а що може бути гірше за самотні вечори в порожній квартирі на старості років?
Хаблак швидко з’ясував, що біла “Волга” справді, як твердила й Старицька, під’їхала десь близько восьмої години і зникла хвилин через п’ятнадцять. Правда, Євгенія Яківна не бачила хлопця, який спілкувався з шофером, пояснивши, що в цей час перевдягалася.
Власне, зустріч з Євгенією Яківною не додала нічого до вже почутого, але те, що Лиходід бачила, як від’їжджала “Волга” й запам’ятала, що це сталося за кілька хвилин до восьмої (за хвилину чи дві, уточнила вона) мало дуже велике значення й зміцнило намір Хаблака одразу порозмовляти з редактором Власюком. І не просто так, як учора у видавництві, а в офіційній обстановці, в управлінні.
Капітан послав за Власюком Зозулю, а сам поїхав до карного розшуку.
Вчора Хаблак трохи заздрив Власюковим американським джинсам і жовтій шкіряній куртці, а сьогодні той з’явився у вельветовій “трійці” темно-зеленого кольору і таких же туфлях, трохи світліших, але, певно, також з Бонна чи Гамбурга. Капітан чув, що найкращі вельветові костюми шиють саме там, а може, у Франкфурті? Зрештою, це не мало значення — звідки костюм, головне, темно-зелений вельвет якось підносив Власюка, тепер Хаблак не уявляв собі Андрія Віталійовича інакше як у піжонському одязі, хоча, чесно кажучи, Власюку було ще далеко до баченого колись капітаном неймовірно “розкішного” грузина в Піцунді.