Скіфська чаша
Шрифт:
— Перший успіх? — запитав. — Даньку завжди щастить.
— Так уже й щастить… — заперечив той, проте посміхнувся відкрито й радісно, спростовував цією посмішкою свої ж слова.
— Пестунчик долі! — не здався Петренко. Зиркнув на Хаблака своїми пронизливими очима, запитав: — А тепер слід встановити, звідки штепсель?
Капітан подумав, що одне задоволення мати справу з такими тямущими хлопцями.
— Точно, — ствердив. — Ви читаєте мої думки. Можливо, цей штепсель узятий десь у видавництві.
— Сумніваюсь, — похитав головою Данько. — Треба вже зовсім не мати голови…
— Е-е, навіть досвідчені злодії припускаються таких помилок.
— Вам видніше, — охоче погодився Данько. — Зараз передивимося всі настільні лампи. А в коректорській та виробничому відділі ще й електроплитки.
— Електрочайник у молодших редакторів, — додав Петренко. — Може, в когось штепселя й нема.
Хаблак загорнув знахідку в хусточку, вони піднялися на другий поверх — хлопці пішли оглядати електроприлади й лампи, а капітан зазирнув до директора. Вони домовилися, що той намалює схему розташування меблів у кабінеті під час учорашньої зустрічі з археологом. І позначить, хто де сидів.
Особливо цікавило Хаблака, хто займав стілець поруч відчиненого вікна. Виявилось: завідуючий одним з відділів видавництва Панас Сергійович Балясний. Хаблак попросив покликати його, і буквально через кілька хвилин до кабінету зазирнув літній лисуватий чоловік — повновидий і огрядний, з подвійним підборіддям і досить великим черевом. Він, правда, намагався затягнути його паском, але черево вивалювалося, напинаючи сорочку, Балясний соромився цього, весь час поправляв піджак і, сівши, склав руки так, щоб долонями затулити низ живота.
Хаблак вказав на стілець під вікном і запитав:
— Вчора ввечері ви сиділи на ньому?
— Так… — відповів, і переплетені на череві пальці заворушилися. — Але я не розумію вас: невже гадаєте?..
— Ні, — рішуче поклав край його тривозі Хаблак. — Звичайно, ні, шановний Панасе Сергійовичу, однак нам треба з’ясувати, хто відчинив вікно й коли. До речі, ви весь час сиділи на цьому місці?
— Так, спочатку й до того моменту… Ну, з чашею…
— Коли згасло світло?
— Поки не запалили сірник, — уточнив Балясний.
— Скільки минуло часу відтоді, коли згасло світло, й до того, як Данько запалив сірник?
Хаблак знав, що саме Данько запалив першого сірника, потім палили ще, хто й коли, важко було встановити, але першого запалив саме Даиько.
Балясний трохи подумав. Відповів не зовсім упевнено:
— Гадаю, півхвилини… Може, трохи більше…
Ніхто не міг відповісти точно, скільки часу мав у своєму розпорядженні злодій. Одні казали: секунд двадцять, інші — близько хвилини. Данько вважав — тридцять — тридцять п’ять секунд. І ось Балясний підтверджає це.
Півхвилини — зовсім небагато, й розрахунок у злодія мусив бути точний.
— Коли згасло світло, ніхто не підходив до вікна? — запитав Хаблак. — Адже тільки біля вас було розчинене?
— Так, єдине розчинене вікно. І, по-моєму, ніхто в темряві до мене не наближався.
Хаблак підійшов до столу, на якому вчора стояла скіфська чаша.
— Пересядьте, будь ласка, на той стілець, де сиділи ввечері, — попросив.
Балясний зітхнув чомусь жалібно й пересів — обережно, на край стільця.
Хаблак прикинув на око відстань від столу до вікна.
— Приблизно чотири метри, — констатував. Переміряв кроками. — Так, чотири метри. За тридцять секунд можна було тихенько підскочити до столу, схопити чашу й викинути її в розчинене вікно?
— Можна, — ствердив директор.
— І я так гадаю. — Хаблак сів на якийсь стілець попід стіною, зиркнув на годинник, витримав три — чотири секунди, рвучко підвівся, ступив кілька пружних кроків до столу, удав, що схопив щось на ньому, повернувся до вікна, ступив ще крок, розмахнувся, ніби викинув у нього, й зиркнув на годинник. — Ще шість секунд… Разом десять. Накинемо три — чотири секунди, щоб непомітно повернутися на своє місце. Навіть штовхнути сусіда, аби потім підтвердів: сидів увесь час і не підводився зі стільця.
— Ризиковано, — заперечив директор, — міг промахнутися, розбити вікно, наробити галасу.
Балясний якось винувато посміхнувся й додав:
— Ніхто не міг викинути чашу у вікно.
— Це чому ж? — різко обернувся до нього Хаблак.
— Бо вікно в цей час закрили шторою. Точніше — всі вікна. Хоролевський демонстрував фільм, а на вулиці — ліхтарі…
— Але ж, може, не закрили зовсім? — У Хаблака ще жевріла якась надія.
— Ну, як — залишилося приблизно на долоню. — Балясний підвів м’яку спітнілу руку. — У таку щілину чашу ледь просунеш. А я там усе ж сидів поруч і неодмінно помітив би…
У Хаблака на мить ворухнулася неприязнь до цього череваня: їхня перша, так гарно вибудувана версія одразу лопнула, як мильна булька, — й сліду не лишилося.
Але чому він сердиться на Балясного? Дякувати треба чоловікові, що розслідування не пішло хибним шляхом. Скільки часу могли б змарнувати!
“А якщо він сам?” — на мить ворухнулася думка, проте капітан одразу відкинув її як недостойну. Якщо Балясний був би причетний до крадіжки чаші, неодмінно ухопився б за Зозулину версію, вона, так би мовити, працювала на нього. Та й який розумний злодій дасть запідозрити себе одразу? А те, що він має справу з людиною розумною й далекоглядною, Хаблак відчував інтуїтивно — певно, вона продумала свої дії не на один десяток кроків уперед.
Хаблак відпустив Балясного. Директор дивився на нього запитувально, однак що міг сказати йому капітан? Що розслідування поки що, фактично, не зрушилося з місця?
До кабінету зазирнув Петренко. Хаблак подивився на нього з надією, проте парторг у відповідь лише знизав плечима. І все ж він приніс добру звістку.
— Здається, ми знайшли, звідки поцуплено той злощасний штепсель, — повідомив, правда, не дуже впевнено. — З лампи Юхима Сидоровича.
— Крота? — швидко уточнив Хаблак. — Завгоспа?