Скіфська чаша
Шрифт:
Тут не було більше ні стільця, ні табуретки, і капітан, спершись на одвірок, мовив:
— Якщо не заперечуєте, маю до вас кілька запитань.
Юхим Сидорович зняв окуляри, поклав до шухляди. Чоло в нього нараз пішло зморшками, Хаблакові здалося, що завгосп злякався, та, либонь, тільки здалося, бо Юхим Сидорович якось підтягнувся на стільці, підібгав ноги, випростав спину, нахилився трохи вперед і відповів зовсім спокійно, навіть доброзичливо:
— Прошу, прошу… Звичайно, маєте, бо таке трапилося й кожен з нас… Як кажуть, громадянський обов’язок!
Увесь він тепер наче випромінював готовність дати від. повідь на будь-яке запитання.
— Ви часто залишаєтесь у видавництві після роботи? — Хаблак не зводив очей з Крота.
— А куди поспішати? — одповів завгосп невизначено. — Одинак я. Мені газету читати що тут, що вдома.
— І все ж?..
— Буває… — Кріт явно не давався в руки. — Як під настрій… У нас ще два вахтери, чоловіки, то з ними погомоніти можна. Звичайно, з цією, — зневажливо кивнув на вихід, — про що балакати? Неосвічена.
— Отже, залишаєтесь, коли чергують чоловіки? — уточнив Хаблак. — Але ж сьогодні…
— Сьогодні збори, — перервав його Кріт, — і треба, щоб був порядок.
— А порядку-то й нема.
— Там Микола Семенович мав забезпечити. А я, так би мовити, після. Щоб усі розійшлися спокійно й без шуму.
— А що, буває?
— Усе може бути.
— Я зрозумів так: ви лишилися у видавництві, щоб забезпечити порядок після зборів.
— Може, й так.
— Весь час сиділи тут і читали?
— У світі багато цікавого…
Він ще жодного разу не відповів прямо на поставлені запитання, і Хаблакові набридло ходити околясом.
— Якщо хочете, Юхиме Сидоровичу, можете не відповідати, — сказав з притиском. — Розмова, в нас поки що неофіційна. Дружня розмова. Для користі справи.
Завгосп посміхнувся запобігливо.
— Я що — проти? — заперечив. — Я завжди для користі, бо вся наша жизня для користі, чи не так?
— Звичайно, — погодився Хаблак, хоч і не мав наміру розвивати далі це завгоспове філософське відкриття. — От я й питаю, де ви були, коли згасло світло?
— Тут. — Юхим Сидорович для певності поплескав долонею по столу.
— А не в коридорі?
Завгосп зиркнув на Хаблака вивчаюче, буцім хотів прочитати в його очах, як багато той знає. Але не прочитав нічого й відповів не так упевнено, як першого разу:
— А де ж іще міг бути? Тут, у своєму кабінеті.
“А він не без гонору” — відзначив про себе капітан і вів далі:
— Згасло світло… І як ви діяли?
— Що міг зробити? Не палю і сірників навіть не маю. В коморі, правда, свічки є, та як їх знайдеш! Посидів трохи й потихеньку до коридора. А там уже Петро сірниками світить. Пробки в нас польські, автоматичні, натиснув кнопку — й засвітилося.
— І тут ви дізналися, що сталася крадіжка?
— Еге ж, Данько розповів.
— А ви що?
— А що я! — вигукнув Кріт нараз із злістю. — Я від крадіжок далі хочу. Пішов і сів.
— Добре, — погодився Хаблак. — Я ось бачу: у вас двері в коридор розчинені. Нічого не бачили чи не чули? Може, хтось виходив, — кивнув на протилежні двері, — до туалету чи по коридору…
— Начебто ні, та хто ж його зна… — засумнівався завгосп. — Я собі газети читаю…
— Ну, читайте, — мовив Хаблак, наче й справді від нього залежало дозвілля Крота. А сам подався до директорового кабінету, де на нього чекав редактор Власюк.
Директор сидів за своїм столом і гортав якісь папери. Власюк притулився на стільці біля дверей. Поклав ногу на ногу з незалежним виглядом і відвернувся од директора. Навіть повітря в кабінеті була якесь наелектризоване. Хаблак відчув: щойно тут відбулася досить неприємна розмова, і пошкодував, що залишив Власюка віч-на-віч з начальством.
Видно, директор уже провів попереднє слідство і безрезультатно, бо лиса голова його порожевішала і аж випромінювала благородний гнів і обурення. Здавалося, ще мить, і вибухне від емоцій, що переповнювали її.
Хаблак урятував директора від інсульту, забравши Власюка до порожньої кімнати. В ній стояло кілька письмових столів, капітан не скористався стільцем, а сів на стіл під вікном, уже цим підкреслюючи неофіційність і якусь розкутість розмови.
Власюк зрозумів це одразу, бо відповів тим же: сів на стілець верхи, спершись підборіддям об спинку, така собі ідилічна картина — зібралися двоє друзів, щоб побазікати на дозвіллі.
Та дивився Власюк насторожено й стискав спинку стільця надто міцно для повної душевної врівноваженості.
Власюк уже, певно, перейшов тридцятилітній рубіж. Хоч рожеві й зовсім без зморщок щоки молодили його, справжній вік виказували зовсім уже не юні очі і павутиння ледь помітних зморщок, котрі йшли від них до скронь. Чуприни ще не торкнулася сивина, й волосся Власюк мав буйне, та воно не блищало й не переливалося, як у двадцятирічного, потьм’янішало, і Хаблак подумав, що після сорока Власюк, певно, почне лисіти.
Взагалі редактор сподобався Хаблакові, принаймні якось імпонував йому. Може, тому, що був високим і ставним, не поступався ростом капітанові, вимахав за метр вісімдесят, а може, тому, що зберіг якусь недоторканість усмішки й зовсім молодечий блиск очей — навіть неприємна розмова з директором не пригасила цього блиску, хоч обличчя у, Власюка трохи видовжилося й вилиці випнулися, видно, стискав щелепи, намагаючись приховати роздратування.
Одягнутий Власюк був модно: американські джинси й жовта шкіряна куртка — це не свідчило про піжонство, але мусило підкреслювати якусь напівспортивність його нахилів.